Глава 4

«Сліди темряви»

Здавалося місто задихалося у власному тумані. Вулиці ховали обличчя, ліхтарі миготіли, немов подаючи сигнали тим, хто вже не читає звичайну мову. Дощ сипав дрібною пилюкою, вимиваючи фарбу з вивісок і фарби з людей. Повітря було густе, фаетон брязкотів десь на Валовій, і навіть цей звук здавався частиною пульсу міста, яке не спало, а просто прикидалося.

Крики нічних торговців, що поверталися запізніло з ринку, лунали, мов відлуння минулого. Вітер ніс із собою запах мокрого дерева, сирих підвалів і кав’ярень, що зачинилися під першим знаком темряви. Здавалося, що навіть ліхтарі дивляться з підозрою, намагаючись розгледіти, хто тут ще живий, а хто — лише здається.

Поліцейське управління зустріло Полянського тишею, і давно накопленою зневірою. Годинник на стіні бив повільно. На столі все ті ж залишені документи, звіти, порожня чашка кави, яка застигла, мов час. Усе в цьому світі нагадувало про втому. Андрей на мить прикрив очі, і йому здалося, що з вулиці чути, як місто зітхає крізь дощ.

— Їм спокою не дає книга, — сказав професор Козловський, з’явившись без стуку. Мабуть просто йшов за комісаром слідом. — Вони шукатимуть її знову. І цього разу не самі.

— Я думав, ми граємо в шахи з фанатиками, — сухо відповів Полянський. — Виходить за вашим, суперник — щось більше?

Козловський усміхнувся втомлено, його очі блиснули тим вогнем, який однаково личить і генієві, і божевільному.

— У таких іграх немає різниці.

Стефан, що вже стояв біля дверей, виглядав так, ніби щойно вийшов із сповіді.

— Ми знайшли свідка, пане комісаре. Він бачив уночі біля монастиря чоловіка з кульгавою ногою. Той ніс стару книгу, загорнуту в полотно.

— Кульгавий месія, — пробурмотів Полянський. — Гарний сюжет для газет. Куди він подівся?

— За словами свідків, дійшов до входу підземелля під ратушею, — відповів Стефан. — Там старі тунелі, ще австрійські. Там навіть повітря не любить сторонніх.

Полянський кинув на професора короткий погляд.

— Ваше стихійне середовище, пане Козловський.

— І найнебезпечніше, — відповів той. — Якщо братство шукає книгу там. Бо темрява завжди повертається до свого коріння.

Опівніч опустилася на Станіслав, мов стара завіса театру. Кінні вози гуркотіли бруківкою, дзвеніли ліхтарі, у вікнах кав’ярень миготіли залишені непогашені вогники. Площа Ринок стояла порожня. Місяць завис над ратушею, відкидаючи на землю химерну тінь, у якій можна було прочитати будь-яке пророцтво.

Полянський ніс ліхтар і револьвер, Козловський обійняв обома руками свій записник, а Стефан крокував оповитий в страх, замаскований під рішучість. Вхід до підземелля знайшли за решіткою в провулку. Коли вітер торкнувся її прутів, вони зазвучали, як струни старого фортепіано. З-під землі тягнуло холодом, запахом гнилої вологи й старих таємниць.

— Здається, я вже був тут у сні, — сказав Андрей. — І тоді теж не було нічого хорошого.

Сходи вели вниз, у вологу темряву. Камінь був слизький, холодний, як руки небіжчика. Кроки відлунювали довго, створюючи враження, ніби за ними хтось іде. Запах старого каменю, свічкового воску й гнилої води змішувався у важкий аромат минулого. Від кожного кроку підлога тихо стогнала, як якщо б не хотіла впускати нікого.

Вони зупинилися на роздоріжжі підземних коридорів. Попереду миготіло світло свічок — жовте, нестійке, живе. Полянський підняв руку. Вони підійшли ближче, і в напівтемряві в далечині від них за виступом постало коло людей у чорному. Каптури приховували обличчя, а в центрі стояв стіл, накритий полотном. На ньому — стара книга.

— «Liber Tenebrarum», — прошепотів Козловський. — Ось вона.

— А я думав, ми просто спускаємося на оглядини каналізації, — сухо кинув Полянський.

Один із братчиків підняв руки й почав бурмотіти щось на спотвореній латині. Тіні навколо затанцювали, стіни здригнулися, і навіть повітря здавалося густішим, мов перед бурею.

Полянський підняв револьвер, але в його очах не було страху — лише втомлена цікавість.

— Годі, панотці. Місту й без вас вистачає привидів. Давайте цей ваш талмуд чорнокнижників сюди.

У відповідь почувся сміх — глухий, розкотистий, який з кожним відлунням ставав людянішим. Здавалося, самі підземелля сміються.

— Ви не розумієте, — пролунало з темряви. — Книга не належить мертвим. Вона належить тим, хто слухає.

Полянський зробив крок уперед. Світло ліхтаря затремтіло. Книга на столі почала шелестіти, сторінки переверталися, і між рядками ніби промайнули обличчя — швидкі, нечіткі, схожі на відбитки думок, а люди у каптурах почали щось активно шепотіти.

— Вони кличуть не людину... вони кличуть саме місто, — прошепотів Козловський. — Це пастка.

Світло згасло, і кілька секунд тривала порожня тиша — така густа, що здавалося, її можна торкнутися. Десь унизу прокотився подих вітру, глухий і тремтячий. А потім Станіслав затримав подих — ніби сам слухав, кого саме щойно покликали.