Глава 3

«Шепіт минулого»

Ніч огорнула місто непомітно, але майже миттєво. Вона пахла сирістю, чорнилом і спогадами. Туман розтікався вулицями, огортаючи їх, наче старий пергамент, на якому хтось писав і стирав долі. Ліхтарі хиталися від вітру, як п’яні свідки, що бояться сказати правду. Кам’яні фасади дихали вологим холодом, і здавалось, що все місто слухає власне серцебиття, повільне, нерівне, наче хворе. У калюжах відбивалися жовті відблиски де-не-де горівшого світла, і часом здавалося, що це не вода — а очі, що спостерігають.

Місто засипало так, як засипають старі цинічні актори — прикидаючись мертвими, щоб ніхто не турбував. І навіть дощ, який крапав з дахів, здавався частиною цього спектаклю. Десь гавкали дворові пси, і в тому гавкоті чулося щось дуже людське — самотність, злість, іронія. Віддалено, з боку вокзалу, пролунав дзвінкий звук поїздів— як нагадування, що навіть ніч має свій розклад.

Комісар Полянський сидів у своєму кабінеті, який був радше мініатюрним всесвітом для втомленого чоловіка: стоси паперів, схожі на гори, де кожна вершина мала власну трагедію; лампа з жовтим абажуром, що світила, немов старий театр; годинник, який давно відмовився бути пунктуальним. Повітря пахло тютюном, старим деревом і втомою. Навіть пил тут мав характер — важкий, мов думки про минуле. За стіною шумів дощ, ритмічно, як серце міста, що не вміє мовчати.

На столі лежали архівні справи, пожовклі, з обвислими краями, наче втомлені від очікування справедливості. Полянський гортав документи, слухаючи шелест. Місто говорило з ним через шепіт паперу — тихий, упертий, давній.

На краю стола лежала справа про братство Чорної Мітки, датована 1778 роком. Сторінки тремтіли від найменшого подиху повітря. Печатки потріскали, чорнило виглядало, ніби його виготовляли з нічного сну. Полянський вдивлявся в підписи страчених — імена, які втратили голос, але зберегли тінь.

Він думав: “Час не лікує, він лише кладе бинт на хвору пам’ять. Але іноді бинт сам починає гнити.”

— Шепіт минулого... — пробурмотів він. — Якби воно ще вміло говорити без загадок.

У двері постукали. Він не підвів голови.

— Заходь, якщо ти людина. Якщо ні — стукай тричі.

Двері скрипнули, як стара совість, і до кабінету ввійшов Стефан. Свіже обличчя, очі занадто живі для цього місця.

— Пане комісаре, маємо повідомлення... ще одне тіло. Біля книгарні Жуковського. І той самий символ.

Полянський повільно підвівся, наче роздуми важили більше за нього самого. Вдягнув плащ, глянув у вікно, де ніч розтікалася туманом.

— Станіслав, здається, вирішив поставити нову виставу. Ходімо, глянемо, хто цього разу головний герой.

Книгарня стояла в провулку, де навіть світло боялося ходити без дозволу. Повітря пахло старим папером, свічками і тліном літер, які давно втратили значення. Стіни вицвіли від часу, а вітрини, вкриті пилом, нагадували запилені дзеркала пам’яті. Усередині панував напівморок, у якому можна було побачити лише те, чого не хочеш. Під ногами хрустіли уламки скла, і цей звук дивно нагадував сухий сміх.

Тіло Жуковського лежало біля полиці, обличчям до книжок, наче він намагався дочитати щось, чого не встиг. Його пальці торкалися краю тома, а поруч, на підлозі, чорнів вирізаний символ — той самий, знайомий вже до болю. У світлі свічок він здався живим, як дихання під шкірою міста. Запах воску й крові стояв важко, липко, як гріх.

Професор Козловський уже був там, хоч і не відомо звідки, бо його ніхто не запрошував, і стояв, схожий на привид, що вирішив стати людиною. Його пальці нервово перебирали сторінки старої книги, яку він без дозволу взяв з полиці, очі блищали, як у людини, що одночасно боїться й захоплюється тим, що бачить. На його щоках світилася втома, а голос, коли він заговорив, був низьким і сиплим.

— Ви прийшли, пане Полянський, — прошепотів він. — І вчасно. Братство повертається. Вони шукають те, що втратили двісті років тому. Їхня мета — пробудити силу.

— Силу? — пересмикнув плечима Андрей. — У нашому місті вона спить, як старий чиновник на нараді.

Козловський дивився на нього так, ніби намагався переконати статую. Він повільно зняв окуляри, витер скло й промовив:

— Це не жарти. Вони шукають «Liber Tenebrarum» — Книгу Темряви. Вона була у Вербовського. А тепер, можливо, у когось із них.

Полянський нахилився над тілом. Йому раптом стало шкода цього книгаря — він був із тих, хто читав, щоб забути, а не згадати. На столі валялися книги, одна розкрита на сторінці з латинським написом. Він запалив цигарку, дим повільно потягнувся вгору, мов молитва без віри.

— Цікаво, — сказав він. — Місто втомилося від звичайних убивств і вирішило перейти на містичні. Принаймні не нудно.

Козловський підняв погляд від книги, його голос тремтів:

— Вони справді вірять.

— Я теж, — тихо відгукнувся Андрей. — Але тільки в людську дурість. Вона, як завжди, безсмертна.

За вікном туман поволі дихав, ніби слухав розмову. Вдалині дзенькнув дзвін — глухо, глибоко, з відлунням, у якому чулося серце міста. І десь у тій густій нічній безвісті пролунав тихий сміх — або це просто Станіслав вдихнув повітря.

Полянський підняв голову, кинув цигарку на підлогу й промовив: