Глава 2

«Символ у тумані»

Ранок у Станіславі починався не з кави, а з газет. Газети, ці завжди голодні чудовиська, пожирали вчорашні істини й випльовували свіже безглуздя з апетитом, гідним філософів і котів. Коли рознощики вибігали на вулиці, дзвінкий тріск коліс зливався з копитами коней і голосами продавців кави, що закликали з-під навісів: «Свіжозмелена! Гаряча!» Місто, ще сонне, але вже насторожене, розгортало свій день. Заголовки кричали про жахливе вбивство антиквара Вербовського, і навіть продавчині з ринку обговорювали, чи не краще б його спалити вдруге — для профілактики. Станіслав здригався, ковтав каву і продовжував свій звичний театр дрібних страхів. Бо якщо у місті паніка — значить, життя триває.

Кабінет комісара поліції Андрея Полянського пах старим папером, тютюном і дрібними невдачами. На столі, схожому на поле битви, валялися звіти, попіл і кілька забутих думок. Вікно виходило на бруківку, де крапав дощ і чувся далекий стукіт копит. Полум’я лампи ворушилось, ніби теж думало, чи варто вставати цього ранку. Дим із попільнички тягнувся тонкою лінією, зникаючи, як надія.

Полянський сидів, спершись на лікоть, і вдивлявся в протокол. Папір здавався живим, злегка злим, як чиновник. Сенсу в ньому не було — тільки волога і дивний знак, вирізаний у камені. Символ, що пульсував власною думкою. Він зітхнув, провів рукою по обличчю й промовив:
— Стефане, ти колись бачив, щоб люди вмирали так витончено? Це ж справжній естетизм смерті.

Помічник, хлопець із сумним обличчям і наївними очима, стояв біля дверей, притискаючи блокнот, як захисний амулет. Його голос звучав невпевнено:

— Ні, пане комісаре. Але цей медальйон... знавці кажуть, що він XVIII століття. Щось культове.

— У нас усе культове, — сухо відповів Полянський, закурюючи. — Навіть дурість має свою релігію.

Він підняв погляд у вікно. На вулиці пливли люди — під парасолями, згорблені, мов тіні. Місто дихало повільно, як старий пацієнт із запаленням совісті. Над усім стояв запах мокрої кави й розбитої мрії. Десь далеко загудів автобус, і його металевий стогін здався дивно живим.

— Добре, Стефане. Виклич професора Козловського з музею. Якщо хтось уміє розмовляти з каменями, то це він.

Коли помічник пішов, Полянський затягнувся, вдихаючи дим, що нагадував йому дитячий спогад про вогонь — теплий, але небезпечний.

— Місто старіє, — пробурмотів він, — а дурість, схоже, безсмертна.

За півгодини він вийшов на вулицю. Дощ став дрібнішим, але впертішим. На перехрестях продавали газети, мокрі собаки сперечалися за хлібну скоринку, а старі фіакри деренчали, наче невдоволені свідки подій. Повітря пахло дріжджами, кавою й металом. Станіслав жив у своєму ритмі — повільному, скрипучому, і, здавалось, сам слухав, що про нього шепочуть. Туман стелився по бруківці, як пам’ять про щось, чого краще не згадувати.

Професор Козловський прибув під обід. Його можна було б переплутати з анатомічним посібником, якби не очі — блискучі, безсонні, такі, що бачили більше, ніж треба. Він тримав капелюха, наче той був живим створінням, здатним утекти в темну шпарину. У повітрі запахло вологим сукном, воском і старим пергаментом.

— Пане Полянський, — сказав він без прелюдій, — ваш символ… старий, небезпечний і не без гумору. Його називали «Чорною Міткою». Колись це братство залишало її на дверях тих, кого вважало винними у зраді чи безвір’ї. Потім ці люди… випаровувалися. Як туман.

— Гарна традиція, — відгукнувся Андрей, — схожа на місцеву історію кохання — завжди з похороном.

Козловський нахилився, розглядаючи медальйон.

— Знак не простий. У ньому сховано три кола влади: віра, страх і мовчання. Якби ви знали, пане Полянський, скільки таких символів зберігає наше місто під бруківкою...

— Я радий, що бруківка поки мовчить, — кинув Андрей. — Інакше ми б не спали взагалі.

Професор посміхнувся кутом губ, дивлячись кудись повз нього. Його голос став тихішим:
— Ви не вірите в темряву, пане комісаре. Але вона вірить у вас.

Полянський не відповів. Він піднявся, пройшовся кабінетом і відчув, як світло лампи тремтить, наче нервова жінка перед сповіддю. Місто за вікном густішало, зникаючи під завісою туману. Йому здалося, що медальйон на столі легенько пульсує — чи то серце б’ється в ньому, чи то просто примара уяви.

Він глянув у темряву за вікном, де туман збирався в клуби, і промовив тихо, наче самому собі:
— Символ у тумані. Як зручно. Бо в тумані всі виглядають однаково — навіть демони.