Глава 1

«Нічний гість»

Станіслав, 1936 рік. Місто стояло, наче старий кіт після зливи — обтрушувалося, мурчало туманом і ховало свої брудні лапи в калюжах. Газові ліхтарі, розгублені й сумні, блищали над бруківкою, мов очі змученого янгола, що втратив віру в порядок речей. У повітрі змішалися запахи кави, тютюну й тривоги, приправленої кіптявою з парових кухонь. Десь у темряві дзенькнув дзвін годинника, а потім відчайдушно чхнув візник — і з того все, здавалось, і почалося.

Опівніч. На площі біля монастиря знайшли тіло. Відкрите обличчя, застиглий погляд у небо — ніби покійник щойно зрозумів, що відповіді на всі питання приходять лише після того, як уже нецікаво. Йосип Вербовський, відомий антиквар, лежав так, ніби спав після занадто щедрого вечора з примарами. На камені поруч — різьблений знак, коло з трьома променями, химерна іронія, яку міг би вигадати сам диявол у хвилину натхнення. Кров зливалася з дощем, творячи візерунок, що нагадував поганий сон архітектора. Десь далеко скрипнув віз, заспівала п’яна пісня — і вулиці знову втягли свій подих.

Коли з туману виринув Комісар Андрей Полянський, ніч виглядала так, ніби трохи зблідла. Високий, з гострим підборіддям і звичкою говорити коротко, він мав репутацію людини, що не боїться ні фантомів, ні начальства. Його капелюх був мокрий, як його настрій, а плащ важчий, ніж гріхи міста. Полянський глянув на тіло, присів і цілком серйозно запитав у мовчазної бруківки:

— І навіщо, скажи мені, друже Йосипе, тобі знадобилося лягти тут посеред ночі? — потім, уже тихіше: — Гарно вийшло. Симетрично.

Помічник, молоденький поліцейський, блід як варена риба, стояв осторонь і щось бурмотів про демонів. Полянський махнув рукою, дістаючи клаптик паперу та олівець, щоб замалювати знак:

— Демонів не буває, хлопче. Є лише люди, які в них занадто вірять. І от результат.

Коли в кишенях загиблого знайшли срібний медальйон і клаптик паперу з адресою і підписом «Марія Костюк, ворожка», Андрей зітхнув так, наче доля вирішила пожартувати особисто з нього.

— Прекрасно, — сказав він. — Ще трохи — і я почну консультуватися з архангелами. Розберіться тут далі без мене, - гукнув він поліцейського юнака, - А я тим часом навідаюсь до пані.

Він рушив через нічне місто. Станіслав спав неохоче, ворушив своїми тінями, мов кіт у сні. У вузьких вуличках хлюпала вода, у темних вікнах миготіли примарні вогники. Десь гуркотів фаєтон, десь гавкнув пес, і навіть вітер здавався п’яним — блукав між дахами, стукав у вікна й тягнув за собою запах вологих газет. Полянський ішов і думав про Вербовського: антиквар, колекціонер історій, а тепер — сам став частиною експонату. Справедливість, як завжди, мала дивне почуття гумору.

Квартира Марії Костюк пахла полином, воском і невимовною тугою. Стіни були завішані іконами й старими фотографіями, а на підвіконні лежала карта Таро з перевернутою Вежею. Ворожка зустріла його без страху — у її погляді жила та сама іронічна втома, що й у нього.

— Ви прийшли через Вербовського, — сказала вона, ніби вгадала його думку.

— І через цей художній автограф, — Полянський дістав аркуш із малюнком символу. — Може, скажете, хто автор цього шедевра?

Жінка розгорнула стару книгу, сторінки якої пахли часом і попелом. Той самий знак дивився на нього, мов око минулого.

— Це Чорна Мітка, — промовила вона повільно. — Старе братство, про яке навіть диявол не любить згадувати. Кажуть, їх спалили, але вогонь не бере ідеї.

— О, чудово, — буркнув він. — Значить, тепер мені доведеться сперечатися з історією.

Марія глянула на нього довго, серйозно.

— Ви смієтеся, щоб не боятися. Але темрява не потребує вашого гумору, пане Комісар. Вона все одно прийде.

Полянський різко закрив книгу, ледь не вдаривши нею ворожку, встав і, попрощавшись коротким кивком, вийшов на вулицю. Туман став густішим, як недоварена каша. Місто шуміло у сні, десь брязнув пізній візничий, закашлявся нічний сторож. Годинник костелу вибив першу. Він запалив цигарку, подивився на вогник і тихо сказав:

— Ну що, мій старий Станіславе… гра триває. І, здається, ми обоє знову не в найкращій формі.