Епілог

У день весілля з Синьою Бородою я кинулася до західної брами, де на мене чекав Елрік. Як і було написано в його записці, він стояв біля екіпажа, нетерпляче виглядаючи мене.
— О, мила Власто! Я знав, що ви передумаєте й поїдете зі мною, — вигукнув він, простягаючи руки й широко всміхаючись.
Я ж не поспішала відповідати взаємністю.
— В екіпажі хтось є? — запитала я тривожно.
— Ні, звісно, ні. Лише ми з тобою удвох, — промовив він лагідно.
— Хм… справді? А може, перевіриш? — наполягла я.

Моя вінчальна сукня розвіювалася на вітру, поки він крокував до екіпажа. І щойно відчинив дверцята, на його обличчі з’явився вираз жаху. З екіпажу спокійно вийшов мій тепер уже чоловік — Синя Борода.

— Запитаю лише один раз, — заговорила я вже не вдавано, а твердо. — Хто тебе підмовив? Точніше, що ви з батьком задумали?

Елрік зблід і затремтів, коли Синя Борода вийшов з екіпажу та рушив до нього. Зблідлий до восковості, він одразу випалив:
— Батько чекає тієї хвилини, коли в замку нікого не буде. Він хотів потай пробратися всередину й винести всі скарби. Він з кіньми та возам стоїть напоготові, щойно… щойно ви поженетеся за дружиною й замок залишиться без господарів.

— Дуже продуманий план, — промовив мій чоловік холодно. — Думаю, ти все це повториш на суді.

— А то… ви нічого не будете зі мною робити? — з полегшенням видихнув Елрік. — Звісно, суд так суд. Я все розповім і покажу, де він чекає.

Після цього випадку наше життя сповнилося лише приємними турботами. Прокляття більше не затьмарювало мого чоловіка, і я вже ніколи не бачила в його очах тіні смутку — відтепер вони сяяли лише коханням та ніжністю.

Так лицар, що прагнув мене врятувати, виявився злодієм, а той, кого я вважала полонителем, насправді був моїм справжнім рятівником.