3 Розділ — Від’їзд Синьої Бороди

Зранку після тієї розмови Елрік більше не показувався. Я, проходячи повз порожні поверхи, пришвидшувала крок — наче тікала від власної тіні, яка ставала все важчою.

У саду мене перехопила служниця. Схилившись, вона прошепотіла:
— Хазяїн змушений негайно вирушити у справах й просив вас навідатись до нього перед від’їздом.

Я рушила, не поспішаючи. В глибині душі чекала будь-чого, тільки не теплого прощання. Та в кабінеті він навіть не глянув на мене — перебирав папери, складав документи для подорожі.
— Я спробую повернутися якомога скоріше. Не хвилюйтесь, до весілля я точно прибуду.

Я видихнула голосно, не з полегшенням, а скоріше від того, що на кілька днів зможу не боятися власної тіні. Його широкі долоні раптом завмерли й сплелися докупи. Я підвела погляд — він таки спостерігав за мною.

— Властелино, ви боїтесь мене?
— Ні, — одразу вимовила я, але під його пильним поглядом зізналася: — Так.
— Хіба я зробив щось, аби ви мали підстави боятись мене?
— Ні, — відповіла правдиво.
— А чи не дозволив я вам користуватись усім, що належить мені?
— Дозволили.
— То, можу, я отримати від вас хоч один погляд, у якому не буде страху чи зневаги?

Я зустріла його очі, намагаючись зрозуміти: що ж насправді лякало мене? Крім чуток та слів Елріка, я не знаходила переконливих причин. Коли він так відверто дивився на мене, його вигляд вже не здавався таким грізним.

— Покажіть мені кімнату, — вимовила я. Без остраху, лише з тремтінням у голосі, яке не могла контролювати.

Він важко поглянув на мене, потім мовчки відчинив нижню шухляду столу, дістав ключ і поклав переді мною.
— Якщо знайдете її, зможете відчинити двері цим ключем. Але якщо наважитесь увійти — те, що побачите, змусить вас покинути замок. А покинете — ми більше ніколи не зустрінемось.

— Що в тій кімнаті? — спитала я, вже без страху, з цікавістю у кожному слові.
— Я не знаю, — рівно відповів він. І в ту мить це звучало правдою.

Отже, кімната все ж існувала. У чомусь Елрік не помилився.

Коли сонце вже віддавало свої останні права сутінкам, я стояла у високій вежі, вікна якої виходили прямо на головну браму. Холодний камінь віддавав сирістю, а важкі штори темного оксамиту тягнули мене в свої тіні, наче оберігали від зайвих очей.

Унизу, на подвір’ї, Синя Борода осідлав коня. Його рухи були точними, спокійними, ніби він виконував давній обряд. Без охорони, без почту — лише він і кінь, і від того в ньому відчувалась особлива самовпевненість. Можливо, він поспішав, а може, просто звик відповідати сам за свою безпеку.

Я, затамувавши подих, визирала крізь вузьку шпарину між штор. Його постать була чіткою навіть у згасаючому світлі. Він тримав повід упевненою рукою, водночас роздаючи останні накази короткими рухами й жестами.

І зненацька його погляд ковзнув угору — в бік моїх вікон. Серце підстрибнуло й шалено закалатало в грудях. Він не міг мене бачити, та все одно я відскочила назад у тінь, наче викрита. Лише краєчком ока визирнула ще раз — обережно, наче дитина, що боїться бути спійманою.

Та він уже більше не дивився. Його кінь рушив до брами, а темрява вечора остаточно проковтнула подвір’я.

В замку залишились я та служниці, а ще один нав’язливий гість.

Я міцно стискала ключ, який віддав мені Синя Борода, коли раптом шлях перегородив Елрік.
— Властелино, пробачте мені за мою самовпевненість… і за те, що, можливо, налякав вас, — промовив він тихо й глянув на мене очима винуватої дитини, яка ще не розуміє, яких наслідків може завдати її вчинок.
— Ви надто часто просите вибачення, — відповіла я стримано.
— Коли я поруч із вами, не можу себе контролювати. Тож… ви мене пробачите? — він простягнув руку, запрошуючи мене до прогулянки.

Позаду в темряві майоріли сутінки саду, попереду розкинулись глухі коридори замку. Мені було неспокійно в цих кам’яних лабіринтах, тож я погодилась і поклала руку в його долоню.
— Цього разу пробачаю, — промовила я.
— Кожне моє слово і дія — лише спосіб захистити вас, Власто.
— Розумію, кузене.

Цього разу він не намагався мене налякати чи зізнатися у чомусь. І все ж у мені жевріла думка, що він ось-ось заговорить про таємну кімнату. І я навіть цього чекала. Але Елрік дотримав обіцянку — не тривожив мене нічим, крім буденних розмов і підготовки до весілля.

Біля дверей моєї кімнати він уклонився й уже збирався піти. Та на мить мені здалося, що його долоня затримала мою трохи довше, ніж належало, наче він хотів нахилитися й поцілувати мене. Але стримався й лише побажав доброї ночі.

В кімнаті мій погляд одразу впав на той самий лист, залишений Елріком зранку. Досі я не наважувалася його розгорнути, але тепер, наче відчувши якусь невидиму силу, впевнено розкрила й пробіглася очима рядками. Краще б він ніколи не потрапив на очі Синій Бороді, адже виглядало так, ніби ми справді змовились утекти. Та ще й у день весілля. Елрік навіть вказав місце — західні ворота, де нас чекатиме готовий екіпаж.

Я зім’яла листа й покликала служницю, наказавши розпалити камін. Присівши поруч, дивилася, як вона вправно складає тріски, як пальці швидко й звично керують вогнем. Щойно полум’я розгорілося, я кинула лист у полум’я й спостерігала, як чорніє папір і слова щезають у диму.

Коли служниця вже збиралася йти, я затримала її голосом:
— Скажи, як довго ти служиш у цьому замку?

— Вже майже п’ять років, пані, — відповіла вона, не підіймаючи очей.

— Отже, ти знала попередніх дружин хазяїна?

Вона знітилася, пальці нервово зім’яли край передника.
— Так, пані.

— І що з ними сталося?

Служниця стиснула губи, зупинилася, наче боялася вимовити бодай слово.
— Пані, краще про це спитати у хазяїна.

— Ти знаєш, що його зараз немає в замку. Тому я питаю тебе.

— Мені… мені нічого не відомо, — її голос затремтів.

— Але ж хоч щось ти знаєш? — настоювала я, вдивляючись у її ще юне обличчя.