2 Розділ — Таємнича кімната

— Власто… можна я так вас називатиму? — тихо спитав мій кузен, коли ми неквапом прогулювалися садом, серед пахощів троянд і тіней від старих яблунь.
— Дозволяю, — ледь усміхнулася я. — Але не певна, чи сподобається це моєму майбутньому чоловікові.
— О, шкода мені, — його голос став майже шепотом, — що вас змушують іти за такого… темного типа.

Сукня моя шелестіла, торкаючись землі та колючих кущів, наче сама вела розмову з нічним вітром.
— Та чи ж погано це? — відповіла я. — Батько сам сказав. Тепер я живу в розкоші — і це правда. Для мене однієї влаштували виставу столичні артисти… Хто ще, окрім короля, може цим хвалитися?
— Хіба ви не чули, — здивувався він, — що Синя Борода знається з темними силами?
— Люди всяке базікають, — знизала плечима я. — Та жодної злої сили в замку я ще не бачила.

Мій погляд мимохіть ковзнув угору, до верхніх вікон однієї з веж. Здалося, там хтось раптово й різко затулив штору, мовби сховався від нашого погляду.
— А ви були в тій кімнаті? — тихо запитав він, схиляючись нижче до мене.
— У якій ще кімнаті? — я здивовано зупинилася, цілком звернувши увагу на кузена.
— У тій самій… де він тримає тіла мертвих дружин, — у його словах бриніла тривога. — Ви мусите поставити його перед фактом. Ви ж майбутня дружина. Хіба для власної безпеки не варто дізнатися, чи то вигадки, а чи правда? Ваше життя надто цінне, аби жити в невіданні.

Я мовчала. Десь у глибині серця погоджувалася з ним. Бо попри розкішні краєвиди, золото й самоцвіти, мене не полишав тихий, холодний страх. І чутки про його дружин… я й сама не раз їх чула.

Після вечері я, як завжди, поспішила до своєї кімнати й зачинялася там, немов у маленькому чарівному сховку від усього світу. Та цього разу мене проводжав кузен Елрік. Я була вдячна йому за те, що сьогодні вечеряла не на самоті. Біля дверей ми розпрощалися, обмінявшись тихими, теплими посмішками.

Та я не квапилася увійти. Щось невловиме, настирливе, немов тінь, обмацувало мій карк, змушуючи спину напружитися. Розмова з кузеном про ту загадкову кімнату не давала спокою. Рука сама опустилася не торкнувшись дверної ручки. Пішла коридором, що тягнувся вперед, довгий і мовчазний, мовби замок сам запрошував мене дослідити його таємниці.

Я й не сподівалася знайти щось одразу, та в серці відчувала: мусила спробувати заглибитись у довгі коридори. Хто знає… можливо, натраплю на щось, що або підживить мої підозри, або розвіє їх — бодай щось.

— Панно Властелина, ви загубились?

Різкий, гучний голос Синьої Бороди змусив мене здригнутися від страху, який я швидко спробувала приховати, прикривши його незграбною посмішкою.

Він стояв позаду, тінь його високого й грізного силуету сповзала по стінах коридору. Я поволі обернулася.

Високий, незламний, як завжди… його погляд під насупленими бровами пронизував мене наскрізь.

— Я лише не могла заснути, — ледь чутно промовила я, — і вирішила прогулятися. Та не впевнена, що знайду шлях сама.

Пальці мимоволі стиснули тканину шовкової сукні, майже судомно.

Вперше він дивився на мене так близько, прямо, і я згадала, чому так боялася його очей. Без усіляких чуток цей чоловік вже сам по собі примушував серце битися частіше. І навіть подумати про те, щоб його сердити… не хотілося.

— А може, ви щось шукали? — запитав він, вдивляючись в мій силует.
— Я… мене лише мучило безсоння.

Він склав руки навхрест на грудях, і в погляді промайнула легка іронія:
— Я вже вирішив, що ви шукали кімнату з моїми таємницями.

— Ні, лише свою, — промовила я, намагаючись взяти себе в руки, і пішла повз нього. — На добраніч.

— Так і думав, — буркнув він якось роздратовано.

Я зупинилася, вхопилася за поділ сукні, наче тканина могла мене втримати чи захистити, і обернулася.
— А власне, та кімната… То ви проведете мене туди, де ховаєте свої таємниці?

Він кивнув, поглядом кидаючи виклик, та без тіні злоби чи погрози:
— Хотів вас про те саме попросити. Як знайдете її — повідомте мене.

Серце застрибало. Я глибоко вдихнула, набираючи сміливості на повні груди:
— Прекрасна ідея.

— Неперевершена просто, — відкинув він плечима, і, не додаючи нічого, пішов.

Я залишилася стояти в коридорі, серед тіней і приглушеного світла ламп, намагаючись збагнути, що щойно сталось… і як це все розуміти. Замок мовчав, але здавалося, він теж очікував на мої кроки.

Ніч і справді не поспішала забирати мене в обійми Морфея, та я виявилася впертішою. Занурившись обличчям у м’яку подушку, я силувала себе не думати про таємниці мого майбутнього чоловіка, ніби закриваючи двері в темний коридор, що вів до заборонених думок.

На світанку служниця, низько схилившись, повідомила, що Синя Борода чекає мене у своєму кабінеті. Хвилювання заповнило мене до країв: від ненароком зроненої чашки з чаєм, чия гаряча хвиля встигла торкнутися пальців, до підвіски, що розсипалася камінчиками по холодній підлозі.

Коли я, нарешті, ступила в кабінет, там уже сидів Елрік. Він розташувався навпроти Синьої Бороди, і їхні погляди… два вогні різної природи — молодий азарт в одного й холодна, непохитна серйозність у другого — одночасно впилися в мене, поки я повільно займала своє місце.

— Настав час обговорити весілля, — промовив мій наречений, і слова його, важкі та рівні, впали між нами, наче камінь у глибоку криницю.

Я глибоко видихнула, знала, що цей день настане. Планувала лише кивати та погоджуватися на все, бо весілля мене особливо не хвилювало. Думки ж мої займало одне — спробувати домовитися, щоб наші життя після шлюбу не перетинались. Він уже вправно ігнорував мене довгий час, і це мене цілком влаштовувало.

Але щойно в розмову долучився Елрік, пропонуючи розкішну урочистість, щось всередині мене не витримало.

— Навіщо ці зайві витрати? — голос мій тремтів, але не стримувала його. — Я майже нікого в місті не знаю, а родичі останні десять років, коли родинні справи занепали, не цікавились мною. Чи ви, мій дорогий наречений, хочете бачити на церемонії сотні незнайомих облич, що шепотітимуться за вашою спиною?