1 Розділ — Новий дім Властелини

Мені не дозволили навіть зібрати речей — просто запхнули в екіпаж. Я була в старій, зношеній сукні, бо всі інші давно продали, і навіть мамину скриньку не встигла прихопити. Моє життя розділилося на «до» і «після». Я дивилася крізь вузьку щілину у віконці, як повільно змінювався пейзаж, поки його громіздка постать не затулила мені весь краєвид. Не знаю, чи він помітив мене в шпарину, але я так швидко відскочила, що серце миттєво пришвидшило своє биття. Я чула, як він гнав свого породистого скакуна поруч з екіпажем весь подальший шлях.

І все ж я раділа: хоч у цю мить могла побути сама… поки.

Коли ми в’їхали у ворота величного замку з високими вежами та вузькими бійницями, обплетеними густим плющем, я ледь стрималася, щоб не роззявити рота.

Але в середині не втрималась. Стелі — високі, розписані дивними візерунками у барвах, яких я ніколи не бачила. Звідки в цього чоловіка такі багатства, щоб звести цілий замок і наповнити його речами, що, без сумніву, прибули із-за морів, з інших королівств, бо в наших краях подібного ніколи не було? При самому вході стояли позолочені статуї напівзвірів-напівлюдей, з копами та вухами та грайливим виразом обличчя, що тримали сопілки біля вуст, немов от-от заграють. Довгі коридори вкривали барельєфи, розписані рідкісними фарбами — глибоким ультрамарином і темно-пурпуровим, зі щедрими позолотами та палаючими червоними квітами, що, здавалось, дихали полум’ям.

Він стояв позаду й мовчки чекав. Невже — на мене?
Я швидко відійшла вбік і опустила голову, ще не знаючи, чого очікувати й яку біду наслав на мене батько. Хіба можна сподіватися ніжності чи розуміння від чоловіка з таким варварським виглядом? А багатства подібні приходять не через добре серце… скоріше, навпаки.

Я чула його важке, рівне дихання, коли він проходив повз, — глухий, майже тваринний звук, що змушував мою шкіру вкриватися холодом. Жодного разу він не звернувся до мене напряму, наче я була лише тінню в його домі. Кілька слів він промовив до служниць, що хвилею вишикувалися перед ним, і лише раз кинув короткий погляд у мій бік. Вони завмерли, а потім дружно закивали й, немов рій збуджених бджіл, підлетіли до мене, вказуючи, куди йти. Коли я озирнулася, його вже не було — ні кроків, ні тіні, лише порожній коридор, у якому його тінь ще висіла у повітрі.

Мене спершу провели до купалень, де тепла пара огортала, мов туман, а ароматні масла розчинялися у воді. Потім, з обох боків, мене обступили швачки — тихі, спритні, наче метелики в руках майстрів. Вони прикладали до мене шовкові тканини, уважно звіряючи кожен відтінок, аби він підкреслював колір моєї шкіри. Але я не заспокоювалася — серце тремтіло в грудях, чекаючи щомиті, що двері розчахнуться, і він увірветься, аби все завершити так, як я боюся. Але нічого не ставалось.

Так, мабуть, минув тиждень. Я не одразу могла заснути у великій розкішній кімнаті, що розташовувалась в одній з південних веж, а прокидалася то від пориву нічного вітру з вікна, то від тихого скрипу підлоги десь у коридорі. Та він і далі уникав мене.

Я, неохоче, але почала звикати до розкоші, хоча знала — вона оманлива. Сьогодні ти маєш слуг і десятки дорогих убрань, а завтра твій батько програє все в карти місцевим шулерам, і з гордої доньки заможного землевласника ти перетворишся на жінку, чию волю продали найдорожче, аби лише отримати вигоду.

На другому тижні для мене влаштували дивовижне видовище — трупа самого театру «Містерія» зіграла лялькову виставу, про яку я колись тільки чула. Про їх виступи гомоніла вся столиця. А отже вони приїхали з такої далі — лише для того, щоб виступити переді мною однією?

Я намагалася тримати обличчя непроникним, не показувати, як я в захваті, але не змогла: усмішка сама виривалася, і я почала гучно аплодувати. Покликала й своїх помічниць, що вічно ходили тінями з опущеними головами. Вони спершу вагалися, та я настояла — і вони обережно присіли поруч на диванах, що розставили в саду. Там же стояли десятки низьких столиків з солодощами, випічкою та наїдками, яких вистачило б на цілу бенкетну залу. Кому все це призначалося — я не знала, адже я була єдиною глядачкою.

Після вистави я запросила трупу залишитися на пікнік, але вони відмовилися. Мої вмовляння нічого не дали — у їхніх поглядах я помітила неспокій, ніби вони хотіли якомога швидше залишити замок. Я мусила їх відпустити.

За кілька тижнів до мене прибув гість, якого я зовсім не чекала. Весь цей час мене оточували турботою, але сам хазяїн майже не показувався, і я цьому безмежно раділа. Адже серце знаходило спокій лише тоді, коли його високої постаті не було поруч. Він усе ще справляв враження грізного та владного чоловіка. Я боялася навіть дивитися в його бік, коли він випадково, чи ні, з'являвся десь неподалік, але він швидко зникав.

Я чекала у вітальні, сидячи в сукні набагато розкішнішій, ніж будь-коли носила раніше — ніжно-небесний шовк, обшитий перлинами та дрібними камінцями, переливався у світлі променів. 

— Пані Властелино, ваш батько прибув із супутником, — тихо промовила помічниця, схиливши голову у глибокому поклоні.

Батько увірвався, наче буря, а позаду нього крокував молодий чоловік, у чиїх рисах я відчула когось знайомого, хоча пригадати, звідки, не могла.

— Доню, о, як ти тут влаштувалась… Як справжня королева! Приймеш батька у свої обійми? — його голос бринів удаваною теплотою, в очах палахкотіли іскорки, що колись мені були знайомі, але зараз у них не було місця моїй довірі.

— Прошу, сідайте, батьку. Що привело вас до мене? — сказала я рівно не встаючи, стримуючи відчуженість у словах.

Лише кивнула помічниці на стіл, щоб принести гостям частування, але батько різким жестом відмахнувся. Його голос потемнів:

— Хіба так батька вітають? — він важко опустився у крісло навпроти, широко розставив ноги, сперся ліктями на коліна й нахилився вперед. — Не забувай: ти мені повинна бути вдячна за цю розкіш, яка тепер тебе оточує.