Пролог

Від нашого маєтку лишилися самі стіни та стеля і старий бабусин гобелен, що тьмяно звисав у вітальні, вбираючи в себе пил і тіні минулих років. Все інше ми давно розпродали перекупникам, аби розплатитися з ненаситними кредиторами.

Матір я не пам’ятаю: була ще зовсім малою, коли вона зникла. Чи втекла від батька, чи він її вигнав — ніхто мені так і не сказав. Варто було лише спитати або ненароком увійти в кімнату, як розмови одразу стихали, наче хтось накривав їх важким покривалом тиші.

Декілька днів тому мені виповнилося вісімнадцять. Батько привітав мене холодними словами:
— Тепер ти нікуди не подінешся. Останнє, що залишилося в домі й що можна вигідно продати, — це ти.

Чоловік із Синьою Бородою приїздив до нас і раніше. Його погляд, довгий і уважний, змушував мене відчувати, ніби в душі стає темно. Тоді, здається, у нього була дружина… Чутки ходили різні, але сама я ніколи її не бачила.

Потім подейкували, що вона зникла без сліду. Казали, що вона була мало не п’ятою жінкою, чия душа розчинилася у його похмурому замку, з якого ніхто не повертався. Дехто базікав, що їх було значно більше.

Сам він був наче гора — кремезний, з широкими плечима, що відкидали темну тінь навіть у світлі дня. Довга, густо синя борода здавалася живою, немов холодні водорості, що ворушаться у темній глибині. І розповідали, що була вона синьою від того, що з темними силами він водився. Очі ховалися під насупленими чорними бровами, а тонкі губи були вічно стиснуті, наче він безупинно щось підраховував у своїй голові. На ньому важів одяг, незвичний для наших країв, і особливо вирізнялися шкури невинних звірів, що висіли на плечах та, наче трофеї, були підв’язані до його пояса. Здавалося, від них тягнуло сирістю й чужим, гірким духом, і ніби в кожній шкурі ще жевріла тінь того, кому вона колись належала.

Коли у двері постукали, мої руки тремтіли. Служниці давно розбіглися, прихопивши все, що могли винести. Я сама пішла відмикати замок.

І, як я й підозрювала, на порозі стояв він — Синя Борода.