Глава 3

Солум

Удар, ще один. Тепер ухилитися. Ага ось так, не очікував. Ну спробуй ще раз. Який ти передбачуваний. Відхожу в сторону, ухиляючись від удару суперника і дуже вчасно. Він втрачає рівновагу, не встигає вчасно перегрупуватися, але мені це тільки на руку. Мій супротивник важко дихає, він вимотаний та злий, а значить буде неуважним. Легко увернувшись від нового удару, прослизаю під рукою супротивника та виринаю у нього за спиною. Коли він не очікує, завдаю останнього удару й суперник падає. Крик скаженіючого натовпу накриває з головою та відрізає всі інші звуки.

Рефері підіймає мою руку над головою, оголошуючи мене переможцем бою. Сьогодні це вже третій бій і я близька до повного виснаження. Завтра, швидше за все, пошкодую про те, що не зупинилася після другого бою. Але це буде завтра, а сьогодні адреналін, що бушує в моїй крові, жене мене вперед, і я маю намір продовжити. Натовп біснується та змушує відчувати себе непереможною. Я вже готова погодитися на ще один бій, але здоровий глузд зупиняє мене, адже якщо я програю, то не отримаю нічого, а я не можу ризикувати такою сумою.

- Ну що - перекрикує натовп рефері, схилившись до мого вуха - ще один бій?

- Ні. На сьогодні досить, з мене вистачить - різко відповідаю та прямую у бік виходу.

- А не пошкодуєш? Великі гроші на кону - кричить мені услід рефері.

Я лише негативно киваю, мені вистачить і того, що є. Скандуючи моє ім'я натовп розступається, даючи мені пройти. Сьогодні я їх кумир, а вже завтра вони навіть імені мого не згадають.

Забравши свій виграш, хочу залишити цей милий заклад, мені тут більше нічого робити.

- Уже йдеш, Сол? - глузливий чоловічий голос зупиняє мене біля самих дверей.

- Ага - тільки й вимовляю, ну не налаштована я на довгі розмови сьогодні, знехотя повертаючись. Чергова офіційна посмішка звично з'являється на обличчі, попри те, що я втомилася і немає настрою прикидатися. Тільки це вже як рефлекс, укорінений за багато років.

Дивлюся питливо на чоловіка, що стоїть перед мною. Він давно вже немолодий, але його реакції та хватці позаздрять молоді. Скільки йому років ніхто не знає, а питати бояться. Невисокий на зріст, худорлявий, нічим не примітний чоловік із сивиною в рудому волоссі та бороді. Віртус не володіє якимись видатними здібностями чи силою, але це йому не завадило досягти висот у нашому непростому світі. Він був хитрий, зухвалий та в усьому знаходив вигоду для себе. Нічого не відбувається без відома Віртуса. Всім відомо якщо хочеш щось дізнатися запитай у Віртуса. Цей клуб теж належить Віртусу, як і багато інших. Тому я зовсім не здивувалася зустрічі зі старим демоном. Колись він сильно допоміг мені, дозволивши брати участь в боях, і я ніколи про це не забувала.

- Довго ще збираєшся займатися дурницями? - запитав Віртус, підійшовши ближче.

- Я всього лише підтримую себе у формі й до того ж мені потрібні гроші - недарма він завів цю розмову, ох недарма. Тільки що йому від мене потрібно?

- У формі говориш - фиркнув чоловік. - Комусь іншому будеш розповідати ці казки. А то я не знаю, що тут - він вказав у бік арени, на якій зійшлися в бою двоє оголених по пояс чоловіків - немає для тебе гідного супротивника. Прикро дивитися, як ти марнуєш свій талант.

- Який талант - кривлю губи в гіркій усмішці - це все, що я вмію.

- Не цінуєш ти себе, ох не цінуєш. У мене є робота одна, якраз для тебе - хитро дивиться на мене, вивчаючи реакцію.

А я що. Робота мені потрібна, гроші зайвими не бувають. Та й про майбутнє потрібно подумати. Не відомо скільки я зможу на забаву натовпу кулаками махати.

- Що за робота?

- Бачу, як очі заблищали, значить, не помилився з вибором. Приходь завтра все розповім, а зараз йди відпочивай.

Ось як так можна, спочатку зацікавить, а потім чекай до завтра. І в цьому весь Віртус. Розпитати не можна, а то ж упреться та в роботі відмовить. Доведеться чекати до завтра, та й відпочинок мені, правда, потрібен.

Киваю на прощання Віртусу й, нічого не кажучи, покидаю клуб. В кишені весело побрязкують золоті монети, і я радісно йду вперед.

Притискаючи пакет з їжею, відкриваю двері. Вдома мене ніхто не чекає, але я давно звикла до самотності. Живу, звичайно, небагато, тільки мені багато й не треба, дах над головою є і то добре. Пам'ятаю, як раділа, коли змогла зібрати грошей та купити цей будиночок. Хоча довелося постаратися, щоб в ньому можна було жити, але ніщо не могло затьмарити мою радість від того, що у мене буде свій дім.

Я народилася у звичайній небагатої сім'ї демонів. Таких сімей багато й вони мало чим відрізняються одна від одної. Але моє народження саме по собі було незвичайним. Батьки прожили разом дуже багато років, але дітей у них не було. Вони зовсім втратили надію, коли я народилася. Пам'ятаю, коли була маленька мене дуже любили. Разом з моїм дорослішанням стало зрозуміло, що магії в мені практично немає. Що за демон такий без магії. Батьки спочатку сподівалися, що це помилка, пройде час і все налагодиться. Час минав, я дорослішала, а магія так і не проявилася. Немає нічого гіршого для демона, ніж народитися без магії.

Виродок не інакше. У демонів, взагалі, тільки силу поважають. І чим сильніше демон, тим більше його поважають та прислухаються, тим більше шансів зробити хорошу кар'єру. Якщо ж не пощастило народитися зі слабким потенціалом все на що можна розраховувати, то тільки перекладати папірці в якомусь відомстві або ж піти на службу до когось сильнішого. А ось народитися бездарним трапляється дуже рідко. Таких, як я, зневажають та принижують.