Таємниці пустелі Аллак

Піщана димка, обпалена золотистим полум’ям пустелі Аллак, витанцьовувала усіма кольорами веселки. Осліплені Її світлом озера, відповідали білястим блиском, що туманив очі. Пустеля, під наполегливим поривом вітру, переливалась, подібно безкрайньому океану. А нетверда поверхня так і норовила прийняти у свої обійми необережного мандрівника.

Вітер гнав димку на захід, вслід за караваном. Сипка кров Аллак постійно просочувалася крізь тканину. Вона відчувалася на шкірі, скрипіла на зубах. Верблюди, чия ноша була найтяжчою, невдоволено ревіли, відмовляючись йти проти Її волі. Аллак жива і часто буває розлюченою. Так нам говорили у місті Гаоза, так кажуть і зараз.

Робітники лаялись на своїй шипучій мові, ніби клубок змій, що лиш чикає, щоб вчепитися тобі в горло. Ті несли якусь маячню про гнів когось неконкретного. Я так і не зміг зрозуміти про кого говорить ця забобонна погань. Щось на кшталт духа, чи, може, божества: народи пустелі ласі на всілякі страшилки.

Караван, окрім нас, супроводжували найманці Шаха. Славний малий. У свій час посадив товариша на молавський трон. Також, у колоні йшли учні пана Єрхамии, які постійно сперечалися стосовно якоїсь легенди. Таких, за роки роботи, я наслухався вдосталь. Вони обіцяють все що завгодно, якщо тільки правильно розвернути їхній смисл. А «правильно» для кожного, звісно ж, своє. Проте правда завжди більш нудна та прозаїчна: зазвичай в якомусь склепі знаходять труп, пару кілограм золота та декілька історичних артефактів у придачу.

Тому, про що вони сперечалися я не слухав, іноді перекидаючись парою слів із самим паном. Він був худорлявим, з сідиною за вухами, голос в нього ще такий неприємно тонкий, але харизми йому точно не займати. Можливо, вся справа у його виразному обличчі? Шаха теж не назвеш неймовірним стратегом, але люди чомусь за ним йдуть.

Той все випитував чи за нами ніхто не стежить. Видно боявся, що хтось випередить його у відкритті. Вчені бувають різні. До цього я вже знайшов підхід, так що особливо часто він мене не займав. І я міг вдосталь насолодитися цим ненависним місцем, чия кров вже десяток років тече у моїх жилах.

Незграбний скорпіон намагався залізти на камінь, коли його схопила карента, величезна сизокрила птаха з невгамовним апетитом. Пустеля жорстока і небезпечна, в її серці можуть залишитися тільки найсильніші. За це, мабуть, я люблю Аллак, але й причин для ненависті вона дає вдосталь. Чого тільки коштує мрець, що виглядав з підніжжя дюни.

– Давнішній? – вибив мене з думок Абрад, малий злодюжка з нашого загону. 

– Аллак добре ховає минуле. Так, пане? – Він кисло поморщився і відійшов до своїх учнів. – Нервує. – посміхнувся я Абраду. – Треба подивитися з якого він племені, поклич Мустанга.

Так ми називали бербера, що найнявся до нас декілька років тому. Дикий язичник мав дев’яносто кілограмів мускул і був спритним, неначе піщана кішка. Вік виявився корисним ще й тому, що мав непогані зв’язки з родичами та знав як домовитися з іншими пустельниками.

Кхарам, так його звали, неспішно відкопав тіло. До цього було видно тільки покалічену та обпечену руку. Проте тепер, він міг роздивитися татуювання мерця.

– Бербер чи акх? – Зараз ми йшли між їхніми землями, по тропі покарань, священній для багатьох місцевих народів, а тому відносно безпечній.

Мустанг показав великий палець: ні той, ні інший. Це означало, що принаймні сьогодні, нас не втягнуть в непотрібний конфлікт. На цьому, колона, після недовгого перепочинку, знову рушила вперед.

Буря набирала обертів і нам довелося зупинитися між двох пагорбів для нової перерви. Поки Шах встановлював намети, нам з хлопцями доручили пошук учня, який загубився десь по дорозі. Слідів, звісно, ніяких не було, як і особливого бажання його шукати. Всіх попереджували, що Аллак не виносить слабкості. Знайти того вийшло десь за пів години шляху від табору – далі ми все одно не збиралися. 

Кипучі хвилі змінилися на тиху й монотонну статичність. Із заходом, на нас опустилася холодна зоряна ніч. Її морозний дотик не обходив нікого, і вже через якусь годину, всі були вдягнуті, подібно до мисливців далекої півночі. Ріжок місяця привертав до себе втомлені погляди, викликаючи у декого тужливі зітхання, бо йти, схоже, доведеться усю ніч.

До потрібних координат ми прибули під ранок, коли всюдисуще око Аллак вже окидало свої безкрайні землі палючим поглядом. Єрахамія з учнями довго ходили між піщаних порід, перед тим як дозволити робітникам приступати до розкопок. 

Новий табір виглядав набагато серйознішим: по периметру стояли вартові, біля наметів тренувалися піхотинці, а стрілки начищали зброю. Народи пустелі не дуже полюбляють, коли у їхні святині проникає проміння знань і завжди намагаються цьому завадити. Так що присів відпочити я тільки після того, як запевнився, що всі знаходяться у повній бойовій готовності.

Підточуючи власний клинок, я уважно придивився до місцевості. Не дивлячись на нещодавню бурю, під ногами у нас був переважно гравій, а навколо чітко виділялися уламки минулого. Кажу я про ті самі породи, по яких одразу видно, що вони являли собою раніше. Наприклад, у дальньому кінці стояв двоповерховий будинок, а біля мене якась колона, може навіть монумент. Доволі вражає, якщо згадати скільки таким місцям років і скільки бурь вони переживали. Тим більше, що, як каже народна мудрість, Аллак добре приховує своє минуле.

У таборі почалася метушня. Один з моїх хлопців попередив, що на горизонті з’явилися вершники. Їх було небагато, приблизно чоловік десять.