Глава 21. Кругом одні зрадники

Ковбой прийшов в ангар з деяким запізненням. Вчений вважав, що яка різниця – прийшов він вчасно, чи пізно… все одно без нього нічого не зможуть зробити. Будучи автором ідеї зі зброєю він не боявся проблем. Ну хто його викине? Та, виявилося, що він був занадто самовпевненим.

Чоловік з важним виглядом пройшов до корпусу майже завершеного, грандіозного проекту, звірився зі своїми кресленнями і обурився. Вже зібрані частини частково розбиралися, додавалися нові, непланові…

– Дурні, що це ви робите?

Люди і роботи, що працювали тут здивовано озирнулися. Переглянулися і продовжили свою справу. Лиш один робот почав наближатися о ковбоя.

– О, любий друже, ти таки прийшов – почулося за спиною – А я все гадав, коли ж ти зможеш особисто почути що ми більше не потребуємо твоїх послуг.

– Що? – але не встиг ковбой запитати щось конкретніше чи хоча б обернутися, як його схопив залізною хваткою робот.

Чоловік спробував вирватися, та маніпулятори поперек тіла виявилися сильнішими. Ковбой обурено вигукував, кричав, та ніхто не відреагував. Залізяка, викинула його в сміттєхід… Ковбой, звісно міг сподіватися що це помилка, та холодний погляд Гамалії доводив, що ні.

Провалившись крізь декілька поверхів у сміттєвий бак на вулиці, вчений злобно блиснув очима.

– Та як вони сміють…. – ковбой встав, поморщившись від болю і вилізши з баку пригрозив – Я ще вам всім покажу!

Pov Дмитро 

Вийшовши з ванної і насвистуючи веселий мотивчик, я йшов назад, до себе. Станція сяяла, від чистоти, в холодильнику нарешті було що з’їсти, команда виглядала максимально пристойно(наскільки це можливо в їх випадку) і це не могло не радувати. Не зря день на це вбили.

В дверях в вітальню мені в обличчя прилетіла кофта. Шокований таким різким нападом текстильного виробу і його запахом, який відчув навіть крізь маску, я навіть забув обуритися. Кофтина впала, прикрашаючи своїм яскраво-фіолетовим кольором підлогу.

– Іван, ти давно її прав? – поморщився я.

– Цим і займаюся – зітхнув музикант і не встиг я хоч щось запитати, як він протягнув повз мене по підлозі чи малу корзину з одягом, підібрав кофтину і вискочив в коридор.

Повз пронісся Микола. Дралися на кухні за останній бутерброд Олексій з Глібом. Але сьогодні, здавалося, нічого не могло зіпсувати мені настрій. Аж дивно.

– Легка атмосфера скаженості – натхненно протягнув я – Видно, що все ще в Прип’яті.

Богдан, що разом з Романом сидів коло журнального столу, хохотнув. Мутант з собачими вухами чим то зайнятий навіть не повернувся до мене, згорбившись над журнальним столиком.

– Чим це ви займаєтесь? – перехилився я через диван, аби роздивитися. На столику були розкидані папірці, олівці…

– Малюємо комікс! – натхнено озвався Богдан – Щоб мені шаблюка за ребра, Дмитре, ти знав, що Роман гарно малює?

– Брешеш – єхидно всміхнувся я, не скільки не вірячи, скільки просто бажаючи посперечатися. Та тут художник випрямився, ледь не стукнувшись спиною об моє плече, однак навіть не звернувши на це уваги показав сторінку. Я аж рота розкрив, здивований.

Це і справді був комікс. Щось мав вигукувати Богдан, з козацьким чубом, в жилеті і шароварах – хмаринка була намальована, та текст не додано. Олексій в одязі а-ля стимпанк, Гліб з виглядом чи то франкінштейна, чи то охотника на вампірів….

– А це ти – дістав Богдан ледь не останній листок в стопці.

Там і справді був я. Навіть вже розмальований, на відміну від інших. Стояв в півоберта. Шовкова сорочка, старомодні шкіряні штани… а на плечі сидів дракон, чий довгий хвіст обплітав пояс… сяяли дві пари синіх очей в пітьмі(мої і звіра). «Вас чекає смерть» – написано червоним, неначе кров’ю…

– Надто пафосно – поморщився я. Роман тут же клацнув телефон і пролиставши пару фото показав галограму – моє фото, з якого, схоже, змальовував. Перемалював він деталь в деталь. Лиш одяг змінив, однак від фото і від малюнка віяло різними настроями. Малюнок дихав енергією… дихав життям. І подобався ну якось занадто, аби і справді бути змальованим з мене. Ну невже я і справді так виглядаю?

Роман нахилився, аби зазирнути мені в очі, неначе шукав відповіді на те чи все ж таки поганий малюнок чи ні. Я помітивши цей яскравий погляд нервово ковтнув і відвернувся.

– Ну я ж сказав, гарно малює! – вигукнув Богдан.

– Ага – кивнув я, розвертаючись – Головне Івану не показуйте.

– Чому? – здивувався Богдан.

Я знову нервово ковтнув, уявивши, як Роман малює скажений сюжет Івана… не скільки процес, скільки результат і промовчав. Слів, аби описати це я просто не знав. Якщо Роман звичайні фото так перемальовує, то з Іваном йому співпрацювати явно не слід.

Pov Роман

– Вперед! – махнув Гліб.

Аманда кинулася в перед, намагаючись збити Дмитра, та не змогла. Той відповів ударом в щелепу.

– Штраф – гаркнув Гліб – реально не б’ємо, а так, взагалі молодець – не зміг не визнати він.

Аманда ж навіть не поморщилася. Видно, Дмитро все ж таки не бив...

Гліб, виявляється, і справді був тренером. Мав дипломи, що дозволяли йому навіть офіційно вчити трьом бойовим мистецтвам. Голосуванням вирішили, що це цікавіше муштрування і періодично тренувалися всі. Та Дмитро і Аманда були тими відбитими трудоголіками, які готові були тренуватися до втрати пульсу. Цим, власне, зараз і займалися. Дівчина сильно зраділа перспективі тренуватися з, як вона виразилася «нормальним», бо Микола битися з нею відмовлявся…

Змальовуючи вхоплені краєм ока пози я навіть не помітив, як закінчився бій.

– Давай тепер ти – гукнув Гліб. Я навіть не одразу зрозумів, що звертаються до мене, виводячи влучний удар альбіноса, відхилення дівчини… лиш коли(не знаю навіть в котре) гукнули: – Рома! – підняв очі.

– Ставай, проведемо спаринг – махнув Гліб.

Я здивувався, однак встав. Пройшов до стоявших один коло одного Дмитра з Амандою. Дівчина підскочила, схиляючись над залишеними мною малюнками і хмикнула.