Глава 20. В бабаку прокинувся педант

– І нащо я тебе прикривав?

– Тепер вони не доведуть, що я з тобою прийшов – одними губами прошепотів мутант хитро посміхаючись. Я лиш хмикнув. Ні, ну а що? Логічно.  

Богдан не міг не похвастатися нашим з ним здобутком, але про його особистий внесок скромно замовчав. На Цербера прибігли подивитися всі і ванж занервував, залізши Романові під одяг, в спробі сховатися, наче мала дитина.

Мутанти натяку не зрозуміли, продовжуючи розпитувати, а разом з тим нервувати Романа з Цербером, і намагаючись роздивитися чергову ожившу іграшку. Бачучи, що в де Лі духу поставити їх на місце не вистачить, я гаркнув:

– А ну геть від Цербера – став я перед мутантами, спиною закриваючи, якщо не Романа, то принаймні ванж, що був вже в його руках.

Цікавість тут же як вітром здуло. Всі розійшлися по своїм справам, з нудьгуючими виглядами, а Роман побіг ховати Цербера, мабуть, нервуючи не менше нього.

Не дивлячись на «переляк», від мого грозного вигляду, ввечері тренер-катувальник про нас не забув. Жалко. Може ще погарчати, аби відстали?

Цей раз, на мій подив, мене поставили в пару з Романом, Миколу з Іваном, Богдан став підопитним Гліба, а Олексій сповістив, що він пас і виволокти його з лабораторії в Гліба не вийшло у навіть з ломом.

Зрозумівши, що він марно витрачає час поки інші каторжні розбігаються, халк вирішив піти без вченого.

– Ти жартуєш? Мало того, що я маю віджиматися, так у цієї гадюки тулуб удвічі довший за мій. Тут і так зрозуміло що він мене вдарить!!! – репетував Іван і не безпідставно, чесно кажучи. Та хто його слухав?

Завдання було те, що і минулого разу і у мене, до речі, проблема була тою ж самою, що і у товарища. Роман щулився під моїм поглядом, з якоюсь сумішшю сорому і жаху, поки я критично оглядав його – буквально у два рази довшого, не те що Микола за Івана – всього-то на десять см, а то і менше.

– Розмови! Зараз у складню вправу!

Іван, заткнувшись, впав на підлогу, а я вточнив у Романа:

– Спробуємо?

Той тяжко зітхнув

– Немає вибору – покосився він на Івана з Миколою, яких насильно змушував працювати халк.

Я став у планку, паралельно міркуючи, що вибір є завжди. Особливо, якщо ти достатньо наглий. Але шокувати хлопця своєю відбитістю не став. Мутант трохи подумавши, ліг, готуючись качати прес, так що голова була ну надто близько. Я відчував на собі його розжарене, наче не в людини дихання і тут же відсторонено подумав: Це в нього нервоз чи мутація?

– Чому ти не дихаєш? – схоже вперше помітивши, порошепотів Роман

– В захваті від побаченого – не зміг не по єхидствувати я, криво посміхнувшись. Хлопець ледь помітно почервонів(а може то смугла шкіра так вдало скривала), але нічого не сказав.

Грізний голос Гліба почав рахувати. Ми, нехотячи почали виконувати. Роман трохи помовчав, схоже прислуховуючись і врешті-решт не витримав:

– Ти точно у порядку?

А я, схоже і справді був не зовсім в порядку. Перед очами поплило, серце різонув біль, наче хтось вткнув у груди лезо, дихання перехопило… десь на грані свідомості з’явилося якесь повідомлення від Аїда… Та ззовні, мабуть я це нічим не видав. Не пискнув, не скрутився, хоча і думав, що не втримаю такого болю…

Я розкрив рота, намагаючись в хопити повітря, та нічого не вийшло. Що відбувалося навколо – чув немов через вату. Несподівано мене смикнули і поставили на ноги.

Різка зміна положення викликала головокружіння, та лише на декілька секунд. В наступну мить все повільно почало ставати на свої місця. Очі прийшли в норму, дихати(якщо я взагалі дихав), стало легше.

Притримуючи мене за плечі, переді мною стояв Роман. Жовті очі стурбовано зазирали мені в обличчя, а собачі вуха насторожено прислухалися.

– Може… – почав був хлопець, та я не чув чим він завершив. Краєм ока побачивши, як по скроні сповзає крапля холодного поту, нервово гукнув, чи то в голос, чи то подумки:

– Аїд!

Ми з скелетиком розчинились в тінях, опинившись в моїй кімнаті, я поліз на пошуки дзеркала.

Можливо, з мого боку було вельми не виховано так несподівано зникати, та було б дуже прикро, якби через піт грим стерся і всі б розглядали мої плями. Від одного Івана на місяць знущань було б достатньо.

Нарешті знайшовши кляте люстерко я подивився на свою бліду рожу. На скронях і справді мій «альбінізм» пішов розводами і от-от було б видно плями.

Діставши грим, на ходу швидко виправляв свій хронічний долматизм. Краєм ока помітив, що гриму вистачить максимум на два рази і подумки зробив помітку купити новий.

Поряд, на стіл заскочив Аїд і почав стурбовано махаючи руками засипати мене питаннями.

– Не знаю я, що це було – відмахнувся я від нього – мутація. Звикай.

Аїд здивовано замовк, обдумуючи. А я, завершивши, махнув:

– Давай назад.

Перемістилися ми знову тінями. В залі розгублений Роман озирався по сторонам, схоже намагаючись щось пояснити іншим. Видно, повернувся я достатньо швидко…

Я з цікавістю оглядівся. Вовчі вуха на голові мутанта кумедно смикалися, видаючи нервозність, а чорний хвіст витягся у струну. Мого повернення, схоже, ніхто не помітив.

Погляд якось сам собою зупинився на собачому хвості Романа і в голову прийшла дурнувата ідея….

Не втримавшись, я підкрався до мутанта і торкнувся хвоста. Навіть не смикнув, просто торкнувся, а де Лі з переляку підскочив і прямо в польоті перетворився на собаку.

– А… як ти так? – піймавши пса ще до падіння за комір здивовано вточнив я.

Роман лишень покосився на мене, неначе на привида, нервово притиснувши вуха до голови.

Pov Роман

Смутити Дмитро вмів. Його непристойні жарти як три роки тому, так і зараз змушували мене червоніти. А я ж правда переживав! Чому він не дихає? Зовсім! У нього навіть груди не рухаються і пульс ледь-ледь чутно.

З поверненням в людський вид, я схоже, мутував ще більше і тепер мій слух був настільки тонким, що я лежачи в іншому кінці зали чув дихання і серцебиття Гліба і Івана, та в Дмитра вони попросту були відсутні.