Глава 19. Цербер і злий старший брат

Pov Дмитро

На станцію ми, на жаль повернулися без Цербера. Я, добравшись до кімнати впав на ліжко і заснув, навіть не повечерявши(не знаю навіть чи був вечірній повтор катування чи ні). В результаті прокинувся раніше звичайного.

На годиннику була п’ята ранку. Шлунок нагадав про себе. Повинуючись йому, я поплентався на кухню.

В вітальні Іван спілкувався через голографічний зв’язок з своєю минулою командою. Зараз коло екрана був командир – звиздонутий, як і Іван блондин. Видно інша частина команди вже втомилася від теревень, а ці двоє, знайшовши гарного супротивника в майстерності вироблення отрути і красномовстві все ніяк не могли розійтися.

Помітивши мене блондинчик, ім’я якого я все ніяк не міг згадати гукнув:

– О, Дмитрику! Як справи, любий?

– Втопитися можна – оптимістично озвався я, попутно махаючи на знак вітання.

– Як ти там, дівчину не знайшов? – не встиг я закотити очі(тепер зрозуміло чому вони з Іваном так ладили), як лаоші додав – А хлопця хочеш? Я буду весь твій, обіцяю!

Я тяжко зітхнув, виходячи в коридор. Тепер точно зрозуміло чому цей з Іваном ладив. Він на дівчат довкола не притендував.

Мені в спину полетіло «гарна піжама» і Іван, що до цього весь час іронічно косився на мене, обурившись, прийнявся нагадувати про себе. Мол, у нього одяг кращий. Та тут оба голоса перекрив дівочий:

– Там що? Чорногор був і ви мене не покликали?

Я знову зазирнув в вітальню.

– І тобі привіт, Софіє.

Команда в Івана була якась не правильна. Капітан і сам музикант випендрювалися, грали на публіку, і, як на мене, часто тягли на дівчат. А от їхня єдина на команду дівчина на дівчину тягнула лише голосом. Спортивна, широкоплеча і плоска фігура, усереднене обличчя що пішло б і хлопцю, розбійницький одяг і коротка зачіска… І тим не менш Софія з усих товаришів Івана подобалася мені найбільше.

– Ти! – грізно вказала на мене пальцем галограма – Ти ж пам’ятаєш що все ще мені зі своїм Аїдом бій винен?

– Приїжджай в Україну без свого капітана і я з тобою зіграю – хмикнув я.

– Окі! Я його в підвалі залишу! – осяйно всміхнулася дічина.

– Що? – шоковано поглянув на неї капітан, ім’я якого я так і не згадав – Ну що ж це за життя? Мало того, що гарні хлопці мене не люблять, так і власна команда зраджує…

– Я напишу в особисті, якщо зберуся – не слухаючи блондина, хмикнула Софія.

– Ага – позіхнув я, знову уходячи на кухню .

Там, за столом з паперами і ноутом сиділа Аманда.

– Ем… – здивовано поглянув я на дівчину.

– Я працюю. Іван в вітальні надто галасує, заважає – не відриваючись від вистукування азбуки морзе по клавішам дівчина

– М… – хмикнув я – І що ж це за робота?

– Наукова. З динаміки зміни екологічного стану Прип’яті. Не дивись на мене так. Мені для неї потрібні результати аналізу датчиків і Микола в якості дешифратора.

– Зрозуміло  – озвався я, хоча по факту нічого не було зрозуміло.

– Ще трохи і я буду вільна, як сопля в польоті – схоже, сама до себе прошепотіла дівчина і гучніше додала – Гарна піжама, до речі.

Я закотив очі. Що ж їх спозарання так багато… любителів моди.

Приготувавши сніданок я пішов до себе, не бажаючи знімати маску в присутності Аманди. Поснідавши, я замислився що робити далі. В принципі, можна було позайматися, та крепатура відбивала це бажання, тож я обрав ліжко замість залу.

Повернувшись в кімнату, завалився поверх вже застеленого ліжка і прийнявся читати так і не завершену книжку про міфи греції. Аїд у вигляді скелетика спробував протиснутися між мною і книгою, та я, не пустивши іронічно вточнив:

– А Роман що? Спить?

Фіолетові вогники питально поглянули на мене.

– Йди до нього, зрадник – скинув я його на підлогу.

– Ууу! – знову влізаючи по покривалу уверх, обурено озвався скелетик.

– Що «ууу»? – вигнув я бров – не любиш мене. Я образився.

Усівшись поряд Аїд склав руки на грудях, нахмурившись. Це виглядало дивно, враховуючи що обличчя в нього, по суті, не було. Не почувши ніякої відповіді, я прийнявся читати.

Через деякий час перед очами з’явився жалібний смайлик, потім силует, який ніби комусь молився і арешті-решт два мізинчика. Я іронічно хмикнув, стримуючи сміх

– Вибачаєшся і пропонуєш миритися? – скелетик активно закивав, а я всміхнувся – Гаразд, давай читати разом – підтягнув я живий ванж до себе – дивись, я якраз знайшов розділ про Цербера… А про тебе інформації кіт наплакав і міфа два, де ти навіть не в головній ролі…

– Ууу – обурено підтвердив Аїд.

Я прийнявся читати. Через деякий час читав вже так, наче для розваги, особливо не вдумуючись в прочитане, та Аїд змусив мене зупинитися, тикаючи пальцем у рядки.

– Хм? – вчитався я.

«З отруєної слини Цербера, що капала на землю, проростали квіти…»

– І? – покосився я на Аїда. Він замахав руками, а перед очами з’явився образ пробірки з черепом – видно отрута, а потім карикатурний Роман, а потім і його трансформація в собаку – Чи не дає мутація йому отруту? – здогадався я. Чомусь ця думка мене зачепила.

Вскочивши на ноги я поплентався в вітальню. Була вже сьома ранку.

– А Ромчик ще не встав? – вточнив я у чиєїсь спини.

– Наче ні – озвалася спина зміїним шипінням – проте, якщо щось треба, я встав і можу допомогти – повернувся до мене Микола, розмазуючи по руці якийсь крем

– Що з рукою? – проігнорувавши пропозицію вточнив я

– Та, нічого – відмахнувся змій – Пам’ятаєш, як мене в перший день Роман укусив? – я кивнув – Так от начебто не прокусив, а луска зудить вже декілька днів – задумливо озвався він.

Я замислився – може, все ж таки отрута, та висловити це не встиг. Микола тут же запитав:

– Тобі ногу обробляти треба?

Я знизав плечима.

Микола тут виконував функції хлопчика на побігеньках і медбрата, якщо не лікаря. Він регулярно обробляв мою проткнуту роботом рану, та вона мене більше не турбувала, хоча і залишилася діра... рана не загоювалася і не обрастала шкірою, однак про себе не нагадувала, тому якби не Микола, я б і не згадав...