Глава 18. Циркач або демон-спокусник

Pov Дмитро 

Я любив готувати. Кулінарія заспокоює. Мінімум думок, максимум дій, запашні аромати, ніякої перенапруги…

Виявивши в холодильнику, де знову хотіла повіситися миша декілька овочей, що були тут явно не в моді та яйця, яких закупали побільше, нічого окрім них, власне, і не куштуючи(ну, хіба що фаст-фуд і чипси), я прийнявся готувати.

Мудрувати лукаво я не став. Вирішив просто зробити омлет з овочами. Вже не отрава і не однотипна яєчня. Сил працювати, чесно кажучи, не було, та їсти мені як і бідолашному Богданові хотілося нестерпно.

Зайнятий своїми думками я навіть не звернув особливої уваги на звук відчинившоїся двері. В вухах, а точніше в чесно спертих в Ваньки навушниках грала моя улюблена, дещо мрачна, та атмосферна музика. Єдине, для чого мені потрібен телефон – без нього навушники ні до чого під’єднати. Я навіть став повільно погружатися у свій темненький, хоч вже і не такий зручний і приємний світок, та відчуття чужої присутності змусило озирнутися.

Виявляється, інтуїція не підвела. На стільці, в тіні холодильника сидів Роман вже без вух і з скечбуком у руках. Людина людиною. Схоже, його нарешті відпустили…

Заливши до овочей взбиті яйця я присів на край кухонного комоду зі столешнецею, вмикаючи телефон. Дурна звичка, знаю. Та завжди так роблю, чекаючи поки дойде. Ледь чутно шкварчало масло і шурхотів по бумазі олівець...

Зазвичай я полюбляю самотність. Готую на одинці чисто з принципу вигоняючи усіх, та Роман якось так спокійно і безшумно влився в ідилію, що я не став його проганяти.  Спокійний, як завжди мовчазний, та якийсь, чесно кажучи, милий... Я уявив його художником десь в Парижі на пленері, в столітті 19 і, можливо мені здалося, та йому до дідька йшов цей образ. Цікаво, а що він малює?

Блукаючи спокійним обличчям та тендітними руками у перчатках я особливо ні про що не думав, вже відклавши гаджет. В телефоні сидіти було якось нудно.

Запах їжі… тепло, що відчувається навіть душею, миле створіннячко поряд… затишно, навіть не дивлячись на те, що ми – два мутанта у чужому місті.

 – Що малюєш? – несподівано навіть для самого себе вточнив я, скинувши навушники на шию.

Хлопець мовчки повернув до мене лист. Там доволі реалістично і неймовірно гарно виводилася наша стара команда, що стояла, опираючись на огорожу в декількох метрах від арен. Здається, у нас десь було це фото… але, якщо не помиляюся, з іншого ракурсу. Там я далі всіх від камери і здаюся меншим, аніж є, а тут з іншого боку – я стою першим, потім Роман, Андрій, Ніна... По пам’яті малює? Ще й зі свого ракурса… А фоту ж більше трьох років… Неймовірно.

– І давно ти малюванням займаєшся? – знов не стримав я питання.

– З трьох років – трохи подумавши озвався хлопець. Я здивувався і навіть сам не знаю чому більше – що я досі не знав, чи чому так рано.

– А шиттям? – ще мить задумливості, погляд на мене і тихі слова:

– З чотирьох… або п’яти. Як батько змусив… А ти зі скільки акробатиці вчився? – ні то справді цікавлячись, ні то просто бажаючи діалог вточнив Роман.

– З самих пелюшок – знизав я плечима, виключаючи омлет – з дитинства екстрим любив. Перевіряв в скількох місцях можна кістку зламати з перших років – пожартував я, але обернувшись зрозумів, що жарти в мене дурні, бо Роман, явно не зрозумівши гумору, зблід, уявивши ці самі зламані кістки. Навіть полум’я в очах, наче перелякане, дещо стихло.

Заспокоїти де Лі я не встиг, бо на запах прибіг Богдан

– Ну що? Готово?

За ящіром зазирнув Микола.

Прийшлося годувати, поки мене не з’їли. Більше часу поспілкуватися у нас з Романом не було, бо повечерявши всіх погнали спати. Я поїв в самотності і теж пішов в кімнату, та наступного ранку нас чекала підстава.

Ні, на диво цього разу телевізор не орав і його ніхто не ділив, не грала музика.

– Оскільки обставини склалися не кращі, та й ми мальохо захляли, а мій прямий обов’язок – стеження за станом здоров’я команди, то ми будемо тренуватися, а заодно і попрацюємо в командах – самовдоволено озвався Гліб.

– Тобто ти вирішив нас добити. Шик – іронічно посміхнувся сонний я, бажаючий скоріше померти, аніж робити хоча б щось.

– Розмови! – засвистів в чорт зна де знайденим свистком Гліб. Я поморщився, не маючи сил на більший протест.

За наглість мені спробували помститися. Та, схоже не лише мені.

Ви просто не уявляєте, що вигадав цей прип’ятський халк!

Ми мали розбитися на пари – ну як розбитися? Розбивав, власне, він сам – і виконати синхронні вправи. Першим завданням було: голови на одному рівні, тіла – в різні боки, один робить відтискання, інший в цей самий момент качає прес. На відстані витягнутої руки.

Перший раз я потрапив у пару з Богданом, і чесно, це одне з не багатьох явищ у моєму житті, про що я так жорстоко пожалів. Хоча… кого я обманюю? Останнім часом таких явищ все більше.

Ми з Богданом одне одному буквально носи порозбивали. Ну, а якщо точніше він мені спробував розбити потилицею, бо качав прес… хай і не спеціально… Ну, і заодно подралися. З того тренування скривавлені і сині пішли всі.

– Щось ви надто хилі… Гаразд перекур до вечора – відпустив нас Гліб.

– Йди... – ну, якщо цікаво по точніше напрям, то услід за кораблем. А вилаявся, о жах, Олексій. Чи то забув про своїх загадкових дітей, чи то реально допекли.

Не дивлячись на активний рух і злість спати хотілося безбожно. Я сидів на дивані, намагаючись доспати законні п’ять хвилин яке відібрало це катування (так, так на тренування нас спеціально, та ще й спозарання підняли) я несподівано відчув на собі чийся погляд. Розплющивши очі, зі здивуванням побачив Романа. Той, стоячи в трьох кроках від мене з аптечкою оглядав мою розпластану поперек дивана тушу, мабуть вирішуючи лікувати, чи можна вже закопувати.