Глава 17. Перевтілення

Рожевоволоса знайшла голову мафії в ангарі, де поступово збирався їх загальний проект. Дівчина притягла запчастини і не змогла не нагадати про оплату. Занятий до того своїми думками Гамалія незадоволено поморщився, але на мілку дівчину під ногами все-таки увагу звернув.

– Чого тобі?

– Дай мені ванжів – особливо не заморочуючись над ввічливістю, перейшла одразу до справи Вайрія.

– Ще чого? В тебе той скажений є… з собачою мордою – фиркнув чоловік, знову переводячи погляд на механізм, що поступово вимальовувався посеред ангару.

Вайрія поморщилася – во злопам’ятний. А вона сподівалася, що забуде… та сумувати дівчина не стала. Навпаки! Прийнялася до справи зі все більшим завзяттям:

– Ну дай хоч пару штук. Що тобі? Жалко?

– Жалко у бджілки… – фиркнув Гамалія.

– Ну от! Тож хоч один, будь добрий, пожертвуй! – обурено надула губи дівчина.

– На що? – з підозрою покосився мафіозі на королеву роботів. Якось вона надто легко поступилася з «декількох» на «одного».

Дівчина поманила його пальцем до себе і як тільки той нахилився спішно зашепотіла на вухо:

– Розумієш… хочу перевірити, що це і розібратися, як працює ця дурнувата схема ковбоя. А то всі ми від нього залежні. І немає доказів що уся ця авантюра спрацює.

Те, як масивний м’язистий чоловік нахилився до мініатюрної дівчини, виглядало так, наче дитина щось розповідає дорослому.

Гамалія замислився. З одного боку і справді дурно залежати від одного ковбоя, з іншого – а чи можна довіряти цій дівчині?

Трохи подумавши мафіозі махнув. Дівчина самовдоволено всміхнулася.

Pov Роман

Я не звик жалуватися… та й якось соромно, але на цій станції було не зручно. Лазити чужим домом було соромно, не лазити – лячно. В першу ніч, залізши на ліжко, я поморщився. Ніколи не жив з такою кількістю інших людей… навіть в Бразилії, хоча вся команда жила разом в загальній будівлі, я жив в котеджі батька в сусідньому кварталі.

Звуки… чужа енергія закрадалися в середину, чіплялися за серце, натягували нерви. А ще мучила відстань між мною і Цербером. Я його не відчував, не міг торкнутися, як звик робити, коли нервую… мене наче видрали серце і ще поки живий по-садистки кромсали, кололи оголені м’язи і нерви.

Було противно, боляче, та як супротивлятися – не зрозуміло. В вени наче впивалося скло. Я ніколи не різався, не займався селфхармом, бо боюся болі, але ці відчуття – може колись відчуті, а може просто нафантазовані – були нічним кошмаром. Та й у день виглядали не більш привабливо.

Тоді я уткнувся в телефон, намагаючись війти від цих думок і почуттів, поки не заснув. Та бридкі, липкі почуття мене не покидали. Однак зранку мене набагато більше мучили фізичні проблеми, аніж моральні – голод, спрага і такий жахливий зуд, неначе я тиждень не мився. А може і бліх тут підхопив. Я тепер собака, як-не-як. Тай окрім зуду проблем новий вид доставляв чимало. Ріст був не зручний – я зменшився в двічі із-за того, що тепер на чотирьох лапах. Передні кінцівки не звично холодило від підлоги, а слина тепер виділялася в такій кількості, що аж самому було противно. Навіть іноді спльовувати приходилося. Невже собаки і справді такі слиняві?  

Проблему з зудом вирішити було складно. Санвузол і душ тут були окремі і лазить по кімнатам, шукаючи таку бажану ванну кімнату, як власно і питати було дуже соромно. Здавалося б – взяти та й спитати, але язик не повертався…

Нервозність росла все більше. Особливо, коли знаходився один. Сидіти в кімнаті було нестерпно. В голову лізли дурні думки, а відсутність Цербера вимотувала. Ще й кількість слини від нервувань, здавалося, збільшувалася...

Раніше я топив почуття в малюванні, знімав нервозність шиттям, та не зубами, не лапами не одне, не інше не виходило, хоч ти трісни. Тому я лазив станцією, якщо чесно, не знаючи навіть де з неї вихід.

З іншими було не те щоб легше… просто почуття отримували новий відтінок. Чуткий собачий ніс чесався від пилу, іноді запаху поту і бридкого тютюнового диму, який тут і там розпускав самовдоволений музикант, отримуючи наганяй і від дорослих мутантів, і від Дмитра…

Мутанти мене або проганяли, як в незручний момент з’являвся, або просто не помічали. Лише Богдан завжди був радий погратися та поспілкуватися, та Дмитро мене не ганяв, а схоже навіть навпаки… хоча хто знає, що він справді думає. Мовчить і, як завжди, обличчя маскою скриває...

Від нічого робити я намагався згадати хоч день або фото, де б хлопець був без маски, але то була марна трата часу. Якщо міняти імідж, одяг, навіть зачіску і колір волосся він ще міняв – навіть тут, на станції ходив то в спортивках, то в шкірі з шипами, то в піжамі – то маска наче приросла до нього. При чому так давно і капітально, що я навіть не бачив, як він їсть…

Інші жителі станції оминали Дмитра. Схоже боялися… чесно кажучи він і справді виглядав моторошно, особливо зливаючись з Аїдом, та чомусь мене це приваблювало… може тому, що я відчував, що він особливо не змінився. Багато людей жахалося його виду – блідий, наче смерть, нагнітаючи носить чорне і отруйно-синє. Але так було завжди.

Від нього віє аурою, яка більш за все нагадувала, мабуть, саме холодне відчуття смерті – те поколювання в душі і на шкірі, що відчуваєш ходячи по кладовищу. Але саме це і зачаровувало тисячі його фанатів. Саме таким його любили ми – команда «Титани». Він був Аїдом. Справжнім, моторошним… і при цьому любив блакитне, котиків, свою сестру, темряву й ігри…

Знаходитися з Дмитром в приміщенні було не скільки приємно, скільки спокійно. Згадувалися ситуації з минулого, проведені разом, команда… та й своєю появою нізвідки хлопець змушував струхнутися, а іноді і спеціально тормошив, наче знав що відбувається і не даючи утопнути в думках. Якось, коли він уходив на поверхню повісив мені на голову навушники, чи то в жарт, чи то, просто бо лінь до себе нести і махнув:

– Я в місто, не нудьгуй.