Глава 16. Лігво ковбоя

Pov Дмитро

Ранок, на диво, здався спокійним. Принаймні на перший погляд. Мене не підняв не галас, не дзвін посуду, не звук чийогось падіння, не навіть вранішня молитва во славу корейського попу. Я, чесно кажучи навіть забув де знаходжусь. На автоматі скинувши піжаму і натягши брюки, футболку і маску пішов на вихід, по дорозі схопивши на бильці ліжка свою шкіряну куртку.

На ходу повільно прокидався. В коридорі було пусто і тихо. Дива! А що таке? Всі сдохли? Ні, мені не могло так пощастити…

Кинув швидкий погляд на циферблат вмонтований у стіну. 9:30, температура +20С, ззовні +29С, вологість повітря… далі я не дивився.

Дев’ять і тиша. Схоже, наші недожайворонки справді сдохли. Принаймні Іван. Та сумувати з цього приводу я не спішив. Хоч один ранок в тиші проведу.

Лиш я торкнувся ручки двері, що вела у гостинну, як її  розкрив переді мною Микола зі будівельним степлером у руках. Вигядало ефектно, але не настільки аби мене злякати. До речі, я давно помітив, що хлопець чутливий до вібрацій. Ну, а ще до дідка гнучкий, виносливий і швидкий. І справді, як змій. Схоже, цього разу він теж відчув лишень вібрацію, бо за ручку я не тянув – лише руку поклав. Із-за спини хлопця розносилися противні звуки незадоволених голосів. Дивно, що я їх з коридору не чув.

Впустивши мене у середину мутант знову пристроївся до дверей, чіпляючи до неї покриття шумоізоляції. Ну що ж… тепер зрозуміло.

Біля входу, де на стіні вже висіло покриття сидів Роман, а поряд з ним, закинувши меч на плече, стояв Аїд(зрадник малий!). Посеред гостинної, перед телевізором голосно з’ясовували відносини Іван з Богданом… схоже не могли вирішити хто сьогодні стежить за чарівною палицею – пультом від телевізора.

– Він у мене і будемо дивитися «Чорну раду»! – на межі ультразвуку заволав Богдан.

– Нічого не знаю! Вже в печінках твої козаки! Будемо дивитися аніме! – вторив йому музикант, відбираючи пульт.

– Ні!

– Знач будемо слухати музику!

– Зрадник, схожий на жінку не може бути отаманом!  – не забарився з відповіддю мутант.

– Що сказав?!

От в даний момент було видно реальний рівень розвитку Івана… тобто не старше Богдана… а то і молодший. В мене око починало смикатися від цього вереску.

– І давно так? – вточнив я, зупинившись коло Романа.

– Сорок… - як завжди лаконічно обізвався чи то шокований, чи то роздратований доберман

– Хм? – розгублено перепитав я, міркуючи чи не дочув за вереском, чи хлопець не договорив. Роман не менш розгублено подивився на мене і тут же додав, пояснюючи:

– Хвилин…

Ми ще декілька секунд постояли слухаючи перепалку. Повз спокійно пройшов Микола, дратуючи своєю миролюбністю мене ще більше

– Воно тобі не заважає? – не витримав я.

Серйозно, якщо вони слухають це вже сорок хвилин, то чого ще не дали прочухана? Гаразд Роман… собакою, можливо, роздавати прочухани не зручно, та й характер в нього тихий, а от Микола… він тут на правах хазяїна чому ще не заткнув Івана?

– Буває і гірше – пояснив змій, знизавши плечима.

В мене тепер реально смикнулося око. Гірше? Я, як людина яка любить самотність, порядок і тишу, готовий був повіситися. Хлопці продовжували ділити той бідолашний пульт і я, не витримавши гаркнув:

– А ну розійшлися!

– Ні! він перший почав! – в один голос гукнули хлопці.

– І що…. – почав був я, та ніхто навіть не думав мене слухати, як і не думав завершувати і засперечалися ще гучніше.

Я поморщився, відходячи далі і затуляючи вуха.

Вони наче спеціально кривили голоси, шукаючі нові діапазони звуку. Мені хотілося придушити обидвох, та я чесно вистояв. Дослухав з кислим видом до кінця цей спір, спробував вклинитися, та нічого не вийшло.

В результаті все вирішив Олексій, що покликав до себе Богдана. Іван самозадоволено підняв пульт і включив пісні.

Я тяжко зітхнув, слухаючи вже заїжджений плейліст, який, чесно кажучи, сидів у печінках, паралельно міркуючи на кого виплеснути свою злість. Міркував з розрахунків кого в якості трупа буде легше ховати. Виходило, що Івана – найлегший і слабший з присутній, так ще й мені мутанти якщо що допоможуть – отже в будь-якому випадку у музиканта була складна доля.

Від думок відірвався лиш коли помітив, як коло Романа присіла не зрозуміло коли прийшовша Аманда, роздивляючись новоспеченого мутанта.

– Ти і є той новий мутант? – хлопець ніяковів під її поглядом і посилено відводив погляд – Як справжня собака… Як звати?

– Роман – тихо озвався хлопець. Відчувши щось не ладне, я став поряд, але на мене ніхто не звернув уваги.

– Вау, який голос – сплеснула долонями дівчина і замислился.

Голос, до речі і справді був класний…

– Роман… Це той…. Де Лі? – покосилася вона на мене. Роман, власне, як і я, кивнув – Цікаво. Якщо б ти не озвався людським голосом, я б подумала, що хлопці наді мною знущаються. Я Аманда. Приємно познайомитися – підвелась вона на ноги і виудивши з кишені телефон, прийнялася щось шукати, а через мить здивувала – то ти з команди «Галаксіас»…

Я насторожився. Іван жалувався, що Аманда не знала великого і неповторного його, не зазирнула на сайти, а тут пробила Романа з першої особистої зустрічі.

– Але вона бразильська… – хмикнула дівчина, покосившись на нас – А Іван про тебе з Дмитром багато жужав – здала вона музиканта – Як же ви познайомилися? – глибше пірнула вона в інтернет.

– Онлайн? – насмішливо вточнив я, не знаючи чи хочу аби дівчина дізналася справжню відповідь, чи ні.

– Ні – рішуче покачала головою Аманда – Ти скоріше удавишся, аніж кому-небуть напишеш. Ти за останній рік і 100 повідомлень не написав.

Тут я вже, як і Роман на гострив вуха і наморщив носа по-справжньому. А це їй звідки відомо? Від Івана? Можливо, але звідки йому відома кількість? Знач не від Івана… а звідки?

– А… так ви разом  в «Титанах» були… хм, а вони і досі сторінку ведуть… – задумливо листала соц. мережі дівчина – Що ви на мене так дивитися? – вигнула бров Аманда, навіть не відриваючись від телефона –  Я тебе, Дмитрику, ще після першої зустрічі пробила. Я ж маю знати з ким спілкуюся… – тут же показала вона, що зрозуміла наші з Романом погляди.