Глава 15. Мутант. Дубль два!

Pov Роман

Цуценя я помітив зовсім випадково. Маленьке темне створіннячко з відкормленими боками і кучерявою шерстю, схоже, тільки-тільки навчилося ходити. Автомобіль був для нього надто швидкий і я, хоч і ризикував власним життям, кинувся на допомогу. Ну не міг пройти повз. Не хотів чути і бачити те, що буде потім… не хотілося навіть думати про те, що б сталося.

З-під автомобіля я вилітав, як пробка. При чому не зрозуміло – інстинктивно чи просто по інерції руху. І все б добре, та я зніс когось з ніг, та не просто когось, а, схоже, одного з терористів з дивною рідиною у довгій колбі, закритій кришкою.

Незнайомець предмет вронив. Банка, стикнувшись з землею розбилася і оросила мене щедрими бризками. Ми зі незнайомцем прокотилися по підлозі до самого тротуару, я стукнувся головою об бордюр, в очах потемніло, а що було далі – навіть не уявляю.  Схоже я втратив свідомість. Тіло пронизав гострий біль і я погрузився в темряву…

Прокидався важко. Голова гуділа, наче по ній чугуною сковорідкою з’їздили. Добре так з’їздили… ледь не на смерть.

Розплющивши очі ще хвилини три спостерігав за хвилями і цятками перед ними, наче на картині Ван Гога, потім все ж таки зміг сконцентруватися на самому сюжеті «витвору» і те, що я побачив мене здивувало. Це був шматок залізного полу, журнальний столик і телевізор за ним. Піднявши погляд зустрівся з шістьма парами очей і не міг не здригнутися. З усіх цих очей людям належали лише дві пари.

На мене дивились… Чудовища?

У мене шерсть на загривку стала дибом. І чорт дери… я навіть не одразу зрозумів що буквально.

– Мутанти – виставив вперед руку жовтошкірий чоловік з випаленим обличчям. Виглядало моторошно… З-під країв шкіри виднілися зранені м’язи і навіть зуби.

З переляку я, смикнувшись, вжався в диван, так як відступати було більше нікуди.

Лиш з часом до мене дійшло, що незнайомець схоже, представився і простяг руку не для мого вбивства, а для вітання.

Господи, який же чудний город. Просто до жаху.

– Гей, ти як там? Живий-здоровий?– дитячим голосом вточнив малий ящір, що стояв прямо, наче людина. Хоча… ну як малий? Малий для людей. Такий як дитина років дев'яти(а то й більше)... А для ящірок він дуже навіть великий.

Одночасно з питанням це створіннячко експресивно кинулося до мене і я перелякано смикнувся. На цей раз вперед, навіть не контролюючи своїх дій. Лише за мить усвідомив, що зубами вціпився у покриту лускою руку якогось хлопця. Оце так реакція… я навіть усвідомити не встиг, а він вже опинився поряд. І це добре, бо якщо б не його рука я б несвідомо вкусив дитину. Чомусь цей жовтий мутант-ящірка і справді здавався дитиною. Я б, по голосу і поведінці, дав би йому років п’ять-сім.

Зуби болюче  вткнулися в щось тверде, ньобо ледь відчутно занило, наче свіжий поріз. Благо, прокусити луску незнайомця я не зміг. А хлопець навіть не поморщився. Схоже, не боляче… от і добре. Не навиджу наносити шкоду іншим.

– Заспокойся, ми тобі нічого не зробимо – приємним юнацьким голосом озвався цей напівзмій. Його тваринні очі виглядали ефектно на людському обличчі – Хіба що спробуємо повернути в нормальний вид… – зітхнув він і прикусивши губу двома зміїними іклами винувато поглянувши на мене.

Чекайте… мені не почулося? В якому сенсі нормальний?

Я поглянув на незнайомця з шоком і мені мовчки підсунули люстерко. Ні, не змій. Чоловік з механічним оком. І навіть не він, а залізна рука з рюкзака за його спиною.

Я розгублено поглянув у дзеркало. На мене дивилася собака, з дещо неправильними виглядом. Чорний доберман без світлих плям… чи може взагалі чорний вовк.

Це справді я?

Я двічі злякано кліпнув очима і собака у дзеркалі, що все ще тримала в зубах лускату руку повторила цей рух. Випустивши з рота чужу кінцівку, я поглянув униз, на власні ноги. Точніше лапи. Розвернувшись, побачив хвіст і тільки зараз усвідомив що весь час сидів наче собака… та й кусався, як не крути, не по-людськи... і не людською щелепою.

– Який жах – ледь чутно буркнув я дивлячись на хвіст, яким я навіть керувати міг. А те цуценя… воно теж було доберманом? Та, здається, ні. Чорне, висловухе, кучеряве… довгошерсте.

– Нажаль, ти тепер ти мутант… – озвався баритоном напівробот в медицинському халаті, забравши назад маніпулятор із дзеркалом.

Я шоковано випучив очі. Шкільний курс генетики і поняття мутації я пам’ятав достатньо не погано. І феномен «прокинутися в собачому тілі» готовий був назвати як завгодно, але не мутацією. Мутація – то зміни кінцівок, покрову, та чого завгодно, але ж не тіла повністю… та, судячи з хмурих і шокованих поглядів оточуючих в шоці були і вони.

Все це нагадувало дурний сон і сильно хотілося прокинутися, та відчуття реальності вбивало надії.

Видно, моє обличчя-морда було надто жалісне, бо малий ящір гірко всміхнувся:

– Та ми всі в одній чайці. Пливемо порогами…

– В одній, та це не вирок. Рано чи пізно повернемо всім нормальний вигляд. І Цербера знайдемо – прозвучав віддалено знайомий голос.

Я здригнувся і покосився на фігуру, що прислонившись до стіни майже зливалася з тінню. Лише сині очі зловісно виблискували, заворожуючи своєю небезпечною красою. Це був Дмитро.

Було приємно бачити хоч одне знайоме обличчя, як і приємно те, що не дивлячись на роки він заспокоює. Так само, як коли ми були в одній команді. І про Цербера пам’ятає…

– Ну а поки розмістимо тебе тут – відділився він від стіни. І віяло від нього якимось холодом… заворожувало. А може мені на хвору голову так здавалося.

– А ти в когось спитав? – всміхнулася друга в кімнаті(після Дмитра) людина – хлопчина з сірими очима і навушниками на шиї. Він показався мені віддалено знайомим… мабуть, теж лаоші…

– А іншого виходу немає. Він собака і зараз навіть собі їжу не купить. В кращому випадку в лабораторію потрапить, як говоряще чудо природи.

– Резонно – хмикнув жовтошкірий рогатий мутант, склавши руки на грудях.