Глава 14. Демон, Цербер і нові проблеми

Повертаючись на станцію я розмірковував. А міркував я, власне про все і ні про що. Про затишшя, мутацію, здібності, минуле, майбутнє, мутантів, фестиваль і Романа.

Світло, як на зло ввімкнули вже через п’ять хвилин після того, як я ефектно попрощався з старим знайомим так толком нічого і не дізнавшись. Аїд одразу прислав якісь смішні думки-образи, та розшифрувати я їх не зміг. Але все ж посміявся. Треба ж було мені так драматично грати в переслідування, а Романові боятися, аби все так швидко скінчилося.

По дорозі зустрів книжний магазин і вирішив зазирнути. Купив цікаву і дуже живописну книженцію про грецьку міфологію. Мені було цікаво звідки ж у Аїда стільки цікавих здібностей і що, власне, з цим можна зробити.

В ЛонГю вважалося, що справжні ванжі отримують ім’я не просто так. Вони мають душу, енергію… яка, власне, не з усіма може ужитися. Засновник гри… винахідник ванжів створив їх близько сорока… і кожен має більш або менш химерні здібності. Перші взагалі були зроблені по єгипетській міфології – Анубіс, Вор, Ра… – для найближчих друзів. Вважається, що вони найсильніші, але тепер їх ніде не знайдеш.

Китайський майстер – чи то маг чи то справжній геній інженерної думки(не можу визначитись, глядячи на Аїда), чомусь вирішив всіх інших зробити за грецькою міфологією – боги, полубоги, герої, створіння, титани… і що вся ця нечисть вміла точно не знав ніхто. Ніхто окрім їх лаоші.

Прикол у тому, що перших «грецьких» ванжів намагалися продавати після виготовлення, та майстер швидко відмовився від цієї думки. Ідею, звісно швидко перехопили і запустили в масове виробництво підробки, але вони виявилися менш крутими(звісно, це нікого не зупинило). Інші ж створені ванжі майстер кудись дів. Куди – відомо йому одному. Потім він загадково заявив, що кожен справжній ванж колись знайде свого господаря… після чого й сам зник. Може помер, може просто так яскраво не виділявся в мас медіа. З часом стали і справді знаходити "первородні" ванжі. Але світ про їх справжні сили не дізнавався. Справжній ванж – то скарб. І навіть не матеріальний. Я вам кажу це, як володар темного бога. Друг Аїда. Перший друг. Справжній друг.

Ще не один лаоші не віддав свого ванжа, не показував зайвого іншим і не розповідав. Може це жадібність, але дивлячись на те, як нині склалося життя я думаю, що то проста обачність. Якщо б я показав комусь з нормальних людей як оживає Аїд, його б забрали в лабораторію. В кращому випадку. Що в гіршому було б, я навіть боюся уявити.

Звісно, намагалися викупити, вкрасти… родичі лаоші після їх смерті, чи погруження в борги продавали ванжі, але у других-третіх господарів вони не розкриваються навіть у грі. Що казати про потенційні здібності, зброю і тд? Погляньте оно на Івана. Класний лаоші, чи не так? А ванж у нього справжній. В інших ситуація не краща.

Отже меч, коса, тіні, здібності, які дає мені Аїд можуть бути зовсім не від мутації. Та чорт я тепер що дізнаюся. Принаймні так швидко, як хотілося б.

Схоже, як ще нічого, окрім характеристик і переваг в іграх справжніх ванжів не відомо, зв’язки з господарями і справді сильні. Не один ванж ще не помилився…

***

Життя на станції і справді було прикольне. Вечеряли ми хінкалями, бо Іван не витримав готування Гліба і розщедрився на замовлення. Навіть забрав і доніс на станцію. При чому сам. Спати розійшлися без пригод. Я, не бажаючи світити обличчям без маски, забрав свою порцію і пішов з гостинної першим. Перекусив, а потім до пізньої ночі читав міфи Греції, коментарі науковців, та так і заснув, з книжкою на обличчі, а прокинувся знову від воплів. Ой, вибачте, від пісень. Цього разу від к-попа.

–  Wow, fantastic baby
Dance, I wanna dan-dan-dan-dan-dance
Fantastic baby
Dance, I wanna dan-dan-dan-dan-dance
Wow, fantastic baby – голосив Іван.

Я поморщився, зариваючись сильніше у подушку. Наївно сподівався, що м’які тканини заглушать звук, але здавалося вони лише змінили його інтонацію.

– 네 심장소리에 맞게 뛰기 시작해
막이 끝날 때까지 yeah
I can't baby don't stop this
오늘은 타락해 미쳐 발악해
가는거야 – продовжував наспівувати музикант. 

Звісно, не сказати, що погано. Все ж таки не зря його з пелюшок тренували. Голос в нього не поганий і коли співає, а не кричить це достойно навіть назви «спів», але з просоння, на чугунну голову це дратувало. Замість аплодисментів хотілося подарувати музиканту тумаків. Бажано по голові.

– Він там що, музикальну школу відкрити вирішив? – коли ця ж сама пісня почалася знову, я не витримав і присів в ліжку. Побачивши годинник, впав назад на простинні – Ні, монастир. Во славу святого хіп-хопу – сам собі відповів я.

На годиннику тут була шоста ранку і так вправно, як Іван співав, хіба що монахи молилися. І то сумніваюся. Навіть вони в такий час спали.

Я ще полежав, прислуховуючись, і врешті-решт, зрозумівши, що вже не засну, стиснув зуби і встав.

– Треба було кімнату з іншого боку брати – бурчав я, натягуючи штани – Аби стіни на вітальню не виходили.

Далі послідував би скандал, але тут на станції з’явилася Аманда і спів замовк. Дівчина бадьоро привіталася і пішла до Миколи, що сидів в дальньому кінці кімнати, знову над чимось працюючи, Іван поплентався за нею, ледь не пускаючи слини. Гаразд, перебільшую. Але режим «Казанова», все ж таки було активовано.

«Живи поки що» – подумав я, заспокоєний тишею і поплентався на кухню. Там, залишками вчорашньої порції давився малий ящір. Сонний я не особливо звернув на це уваги, а от Богдан, на те, як я дістав сковорідку, а потім там зашкварчало масло звернув увагу, ще й як. Я сонно готував, відчуваючи на собі погляд, але відмахувався від цього відчуття.

Я б, мабуть, так і спав на ходу, якби мені в обличчя не плюнуло б маслом. Я аж здригнувся. Не від болю. Від несподіванки. Поки протирав обличчя до електроплити продерся малий ящір і, зазирнувши в сковорідку з цікавістю покосився на мене. Потім знову на блюдо, знову на мене… трохи подумавши дитина все ж вточнила: