Глава 13. Затишшя

Повернувшись на станцію я мовчки пройшов крізь вітальню в другий коридор. Іван з Богданом все ще сперечалися. Тепер вже за пульт від телевізора. Дзвенів гирями в спортивній залі Гліб. Я пішов до себе.

Сіра кімната зустріла мене тією ж обстановкою, в якій я її залишив. Не довго думаючи, я впав на койку і заснув, як тільки голова торкнулася подушки.

Прокинувся я посеред ночі. Спочатку від голоду, а потім уже від удару головою об дерев’яну полицю-ліжко, що звисала наді мною. Посварив її про себе, потираючи місце удару, і виліз з того тісного куточка. Голод не давав спокою, тому я рушив на кухню.

В холодильній кімнаті на мене чекала миша, яка, судячи з її позбавленого радості вигляду, вирішила повіситися серед льоду й залишків пустих банок з-під консервів. 

Не бажаючи розділяти безрадісну участь, я помахав їй рукою і поплентався назовні.

На поверхні було вже темно. 

Коли повернувся, на станції було тихо. Я, намагаючись не шуміти, попрямував на кухню.

Будова у станції була вельми дивна: два коридори, паралельно одне до одного, які з’єднувалися вітальнею в такій-собі букві «н». один коридор – спальні і спортивна зала. Інший – кухня, лабораторія, душ… взагалі підозрюю, що будівля набагато більша, бо я не нарахував усіх тих кімнат, про які розповідав Микола, та мені було достатньо того, що малося. Може потім якось і досліджу коридори, що уходять в темряву. Як нудно стане.

Прекрасно бачачи в темряві я навіть не запалив світла. Налив у каструлю трохи води, кинув туди заморожену курку... Паралельно міркував.

Після сну голова була чиста і тягло на філософію. Цікаво було чому сьогодні нічого цікавого не сталося. Вайрія і Ковбой залягли на дно? Але чого це? Злякалися нас? Сумніваюся. Риба, Гамалія не з’являлися, Блошиний Король сидів в тюрмі… і ніяких дій не робилося. Ніким.

Чомусь більш за все мені це нагадувало затишшя перед бурею, але як вгадати, що планують злодії і як їх зупинити без втрат я навіть не уявляв. Олексій чомусь вважав, що ковбой нічого не може робити і наша місія завершена. Гліб спокійно відмахувався, мол «не буди лихо поки тихо», а я був з ними не згоден. Так, ми повернули ванжі. Але щось підказує на цьому ніхто не зупиниться.

Поки м’ясо варилося, думав, що треба прибрати в своїй кімнаті. Все вимити і знайти нормальне ліжко. Здається, Микола казав, що ті вмонтовані в стіну ліжка, можна прибрати, а замість них поставити щось зручніше. Було б непогано знайти матрац або хоча б старий диван.

Шум із боку люка перервав мої думки. Я насторожився і обережно виглянув у коридор. Там блиснули зміїні очі. Легкі кроки і ледь чутне дихання хижака я легко розпізнав. Знайомі, м’які і граційні, наче в кота рухи… Микола.

Чесно кажучи, я спершу здивувався, але потім хижо всміхнувся, тихо підійшов до нього і схопив за руку:

– Куди зібрався?

Хлопець сіпнувся, і якимось дивним чином примудрився включити світло. Його очі, сором’язливі й стримані, на мить розширилися від переляку:

– Дмитро? Ти мене налякав… Я того… е… гуляв, – винувато промимрив він, відводячи погляд – Мене ж старші не шукали?

– Все одно – відмахнувся я – Я тільки встав, – відповів і раптом згадав, що хотів спитати – Слухай, Миколо, ти ж казав, ліжка можна прибрати. А є чим замінити?

Хлопець після мого протяжного «Слухай», слухав з настороженням, та потім з полегшенням кивнув:

– О, так от що ти хотів… Так, є. Можу завтра показати, що в нас на складах. Там і дивани є, і навіть старі крісла.

– Добре, – кивнув я -  Дякую.

Глянувши на мене Микола задумливо озвався:

– Іван вже кімнату собі обустроїв… точніше припряг Гліба – почухав потилицю молодий вчений – Я гадав ти теж вже влаштувався.

– Не встиг з цим бридким Олексієм – фиркнув я, тим не менш беззлобно, прямуючи на кухню – Найрозумніша комаха Прип’яті. Як Іван звиздонутий.

– Це да – хмикнув напівзмій, заходячи слідом і вмикаючи світло. Воно різануло очі і я мимоволі заморгав – він завжди «найрозумніший». Поки Гліб пинком не перемагає. Цікаво навіть як твій і наш егоїст-король уживуться.

Я задумливо покосився на блондина. Його волосся неслухняно і якось по-дитячому стирчало в різні боки. В очах читалося стільки іронії, що зрозуміло – Олексій йому набрид набагато більше аніж мені.

Весело мабуть жити такою різномастою суто чоловічою родиною. Чи то брати, чи то вимушені співжителі… Цікавіше навіть аніж мені з міркуваннями про Романа і щодо того, чи ми товариші, чи пам’ятає він мене…

Щось мене знову кудись не туди понесло. До чого тут Роман? Та ні до чого, як і я для нього…

Відігнавши дурні думки я преключив увагу на курку.

– Зараз працювати, то будити усіх – задумливо поглянув я на циферблат на електроплитці. Друга ночі. Цікаво навіть де Микола гуляв так пізно. Та то не моя справа – Гаразд, – хмикнув я, опускаючи ложку в кастрюлю – завтра покажеш де ваш склад. А зараз іди спи.

Микола посміхнувся, кинувши короткий погляд на каструлю:

– Тільки не спали там усе, поки мене не буде. – І пішов у темряву, залишивши мене.

Поїши, я пішов спати. Заснув, на диво, швидко. Тіло потребувало відпочинку. І так тиждень ночами по Прип’яті в пошуках Аїда гонявся. Ну а прокинувся я різко. Від вереску. Підскочив, стукнувся головою об низьке ліжко зверху, лайнувся… для кого вони робилися, якщо навіть я сидячи не влазю?

А галас десь в вітальні продовжувався.

Аїд, що лежав усю ніч на столі, перетворився на скелетика і зацікалено, навіть дещо насторожено дивився на стіну зі сторони вітальні, а коли я стукнувся, аж підскочив чи то від болю, чи то з переляку.

Нахиливши голову на бік, дух ванжа розглядав мене. За мить я получив думку-образ. Дещо карикатурне зображення одного рудого хлопця, з перекошеним обличчям і непропорційно великим шариком ванжа у руці. Мені не треба було навіть напрягати звивини, аби зрозуміти хто це. Ванж в руці синій. Той самий Посейдон, якого ми з Іваном згадували. Знач хлопець, тобто його господар – Голд(не знаю прізвисько то, прізвище чи ім’я). Був один такий хлопчина. Зустрічався мені він на усіх турнірах. На рідкість розсіяний. Постійно об щось бився, зойкав і приблизно, як я зараз тер забиті місця. Оточуючі, навіть диктор(в Києві на всіх турнірах він був один), качали головою, мол дурень, бо навіть зіграти бій без падіння чи удару він не міг. Але грав гарно. Як не дивно…