Глава 12. Майстри спілкування

Роv Дмитро

Наступного вечора я ледь рухався. Спека неймовірна. Гру я віддав на волю ванжа, бо власних сил не було. Ані граму. І Аїд, зіронька моя підземна, помилок не робив і розносив супротивників в пух і прах. Тож на такі дрібниці, як стратегія, я міг не звертати уваги, віддаючися поминкам свого розплавленого мозку і ледь дихавшого потного тіла.

Та сонце все ніяк не відступало, косі промені палили неймовірно. А що ж тоді було, коли воно стояло в зеніті? Добре, що на станції відсидівся…

Мутанти перемовлялися з Амандою і Іваном, та слова чулися мов крізь вату. Літо вступило в свої права, а обов’язки виконувало так наполегливо, що аж страшно. Так це лише третій тиждень… що ж буде в середині липня?

Перед очами плило. Комір куртки душив. Я нервово смикнув його, навіть подумуючи зняти, але швидко відкинув ці дурні думки. Ще своїми кінцівками людей не лякав. Обличчя достатньо.

Прохолодні напої вже не рятували і я шмигнув у тінь дерева. Повіяв вітерець і стало трохи краще. Полегшено зітхнув. Декілька секунд хапав ротом через маску повітря, а потім озирнувся. Темнота в очах відступила і я побачив спокійний і дещо зацікавлений погляд жовтих очей. Так, так. Тих самих, про які ви, можливо, вже подумали.

Роман, в жовтій спортивній майці сидів у траві, а навколо нього кружляли метелики, зовсім не боючись дивакуватого хлопця. Одне, жовте крилате створіннячко сіло на смуглявий ніс, інше легко торкалося довгих елегантних пальців, а третій метелик сів на плече. Як не дивно, а метеликів в цьому парку було чимало. Богдан все намагався схопити декілька…

Дивлячись на цю легку і милу картину я навіть не знав, що можна сказати.

Хлопець лише ледь-ледь повернув до мене голову, чи то красуючись своїми витонченими рисами, чи то роблячи вигляд, що не зацікавлений. Погляд в’яло, але уважно скользив по мені. І… знову переглядання.

Я б, може, і зробив би що-небудь, або хоча б сказав(як тільки б зібрав мізки в кучу) та несподівано почулося громоподібне:

– Наступний бій. До сцени запрошується Лаоші з номерами 65 та 123

Роман підвівся, а метелики спурхнули, кружляючи навколо. Як мої, чи то Аїдівські тіні у нашому злитті…

Кинувши на мене останній погляд Роман пішов до арени, натягуючи на голову кепку. Схоже, настрою на пайту, що вже стала частиною його «уніформи» на цьому фестивалі у хлопця не було. Не та погода.

До мене підійшов Іван, з холодними напоями у руці.

– Ну що?

– Що? – питально вигнув я бров, покосившись на музиканта. Я намагався згадати що міг йому пообіцяти або хоча б здогадатися, що ж він від мене хотів, але розплавлена сіра речовина думати відмовлялася.

– Яким він вітром? Пам’ятає ще нас? Які плани на фестиваль? Він з командою? – засипав мене питаннями товариш, поки мої брови хмурилися.

– Хто «він»? – не витримав я.

– Роман – кивнув в бік все ще спокійно їдучого до арени хлопця Іван

– Ми навіть не привіталися – обламав я всі надії музиканта.

– В якому сенсі? – розгубився товариш.

– Ми не проронили ані слова – спокійно знизав я плечима, розтягуючись на траві, під деревом, на місці, яке тільки-но звільнив хлопчина.

– ТА ЯК ТАК?! – скрикнув Іван – Ой, дурні – схопився він за голову в розпачі. Навіть два стаканчика в руках не завадили цьому жесту – У вас язиків немає?

Я хмикнув. А що він хотів? Втілення розказаного вчора сюжету? Ну того… про маніяка, який так захоплено розповідав. Так там не було фестивалю. Та й взагалі, хай гуляє лісом. Тут, здається, до нього не далеко. До лісу цього…

***

Перший етап нарешті закінчився. Сьогодні без пригод. Мутанти поспішили до свого дому, а ми з Іваном попрямували до готелю забрати речі. Хлопець був упертий, як баран і знаючи, що сперечатися – марна трата часу я вже навіть не пробував. Підземний бункер-станція, так підземний бункер-станція. Мені то що? Я ж усе також не плачу ні за що.

У Івана виявилося так багато речей, що я вирішив допомогти перенести їх за один раз, а потім повернутися за своїми. І як він сюди приїхав?  У нього одна валіза була, тепер – три. Чи це він за тиждень обжився? А виїжати як буде? Так ще ж не відомо скільки ми тут пробудемо… Йому квартира знадобиться? Який жах…

Оставивши хлопця на станції(хрін я йому тепер, після зраненя довіряв. І сам по місту він ходити буде не у мою зміну) я пішов за своїми речами. Забравши рюкзак і здавши номер спокійним кроком гуляв нічним містом.

Купивши собі м’ясні снеки я, обпершись об стіну першого ліпшого будинку смакував, з відстороненням розглядаючи не багатьох прохожих. Що в них на думці? Скільки серед них вбивць? Чого блукають так пізно? А як виглядало місто раніше?..

Несподівано відчув рух у кишені. Аїд, перетворившись на невеличку людину(чи то скелет), скокнув вперед, з цікавістю визирнув із-за повороту і завмер. Він, до речі, тепер часто «оживав» і я навіть не уявляв як ним керувати… та чи треба? Проблем ванж чи його дух(бог зна, як правильно) не доставляв і, схоже, розумів коли можна з’явитися.

Відкинувши думки, які не мали ніякого сенсу, я послідкував прикладу Аїда, з цікавістю визираючи із-за рогу в пошуках того, що ж побачив ванж.

Там, задумливо дивлячись на небо йшов Роман. Жовті, ніби котячі чи то вовчі очі виблискували в пітьмі, а голову знову покривав каптур пайти. На ніч повітря похолонішало, а небо затягували хмари… схоже, на дощ. За вечір він натяг лише жовто-сіру пайту, на руках все ще красувалися різної довжини перчатки без пальців, пластир на нозі, бриджи в тон пайті, кепка… знайомий і водночас якийсь вже чужий образ.

Відкусивши ще джерку я покосився на Аїда.

– Що? Пам’ятаєш його?

Фіолетові вогники очей з цікавістю поглянули на мене, але очікувано нічого не відповіли.