Глава 11. Поганий друг

Pov Дмитро

– Ну у вас тут і срач… – хмикнув Іван, оглядаючись, а паралельно димлячи цигаркою, наче той паровоз. Я мимоволі поморщився від запаху. Ну от як йому не гидко від цього?

Все ж таки ми всі перезнайомилися. Але вже на станції, перев’язуючи мені ногу. Та бойка дівчина, що впіймала Аїда була подругою мутантів. Тою, ледь не єдиною людиною, що знала про них. Звали її, як ви вже зрозуміли, Аманда. Виявляється знав її і Іван. 

Ванжі віддали поліції Аманда з Іваном, бо єдині серед нас не такі підозрілі  і справжні люди. Пройшло два дні і фестиваль планував відновитися сьогодні увечері.

Ситуацію з антимутогеном і не можливістю повернення в Київ найближчим часом прийшлося розповісти. А якщо точніше правда сама вилізла на поверхню. Ну, як завжди.

Зараз же Іван як той павич розхажував по бункеру, оглядаючись. Йому просто стало цікаво де це я пропадав годинами, та, судячи з блиску очей, він вигадав ще щось. Страшно уявити що.

– Слухайте, а скільки тут кімнат? – хижо заблищали сірі очі. І ой, як мені це не сподобалося.

– Ну.. – обізвався Микола, ніби щось згадуючи – десять спальних кімнат. Малі, з двома койка-місцями, та їх можна прибрати. Дві спортивних зали, три лабораторії, користуємося всим по одному. Підвал, гостинна, склад, кухня, холодильна кімната, три душеві, але вода тепла лише в одній і… здається, все. Чи… забув – сором’язливо опустив очі хлопець.

– А чого так багато? –  здивовано поглянув я на хлопця.

– Це наукова станція…. – почав був Микола, та шокований я його перебив його:

– Станція?

Чесно кажучи я до останнього вважав, що ми у бункері… ну, під землею, залізні стіни, мінімалізм… чим не бункер?

– Так – ствердно кивнув напівзмій

– Ой, як круто. І у вас тут всюди темно? – діловито вточнив Іван – щось я вікон не бачу…

– Так, у нас освітлення штучне. Приміщення усі підвальні, а тому вікон немає.. – озвався Гліб, що сидячи не далеко на дивані качав біцепс чималою гантеллю, вільною рукою налаштовуючи передачу з футболу на телевізорі.

– О, як цікаво. І дорого вам обходитися штучне освітлення? – я вже бачив як в очах Івана, як у тому ігровому автоматі, крутяться цифри.

– Пф – фиркнув халк – тут повз міські лінії енергопостачання проходять. Ми непомітно підключенні.

– Отже, не платите…

– Угу, як і за воду, і за газ – кивнув Гліб, перелічуючи.

– Он як. А хто у вас за головного? – хижо всміхнувся Іван.

– Дивлячись що ти хочеш – повернувся до нього рогатий – усе той самий Гліб.

– Питання розміщення і проживання

Рогатий прип’ятський Халк поморщився.

– Вали до Олексія. Це той, противний з механічним оком і мушиними руками – махнув Гліб на двері в коридор.

– А ви що? У нас поселитися хочете? – вточнив Микола.

– Якщо можна – всміхнувся Іван, та так солодко, що в мене зуби звело від одного погляду на цю усмішку.

– А ти в мене спитав? Може я не хочу – обурився я

– Хто платить, той і замовляє музику – задрав носа, власне, спонсор і музикант в одному обличчі.

Я тяжко зітхнув, передчуваючи веселе майбутнє.

***

Увечері… я не йшов, я буквально біг на фестиваль. Всі вже були на алеї і лише я затримався аби закінчити тренування. Мальоха загрався. Знаючи, що моє тіло із-за мутації перетвориться на желе без тренувань я вижимав з себе три поту. Ледь не до втрати пульсу. В результаті замучився на стільки, що не міг рухатися пропустив три дзвінка і лише на третій підскочив. Швидко вимившись, побіг на фестиваль. Біг і жалкував, про те, що народився. Зранена нога чи то із-за тренування, чи то із-за бігу боліла просто нестерпно.

Що там навирішували Олексій з Іваном, я навіть не уявляю. Мене, чесно кажучи, дратувала сама ідея. Я знав, що спорити з Іваном марно, тож аби зря не сперечатися я пішов тренуватися. Тепер біг на гру, слухаючи музику. «Поховальну», як називав її Іван.

Та мій цілеспрямований рух перервали якісь крики з кафе неподалік. Пройти повз я не зміг. Скинувши честно сперті у Івана навушники я прислухався. Дивні звуки і не припинялалися... залізний скрежет чиєсь пищання... Скільки не прислухався, не міг зрозуміти що відбувається. Врешті-решт, не витримавши, я пішов на звук.

– Моїм дітлахам потрібні запчастини – скажено хохотала вже знайома мені рожевоволоса дівчина. Якось її хлопці цікаво називали… Ванія, здається. Я пізнав її голос, ще стоячи на порозі кафе. Не довго думаючи толкнув дерев'яні двері.

– Хей! А ти що тут робиш? – нахмурився я, зазирнувши в середину.

Приміщення виглядало живописно. За дверима, що вели на кухню щось брязкало, не численні роботи погрозливо нависали над відвідувачами, хто просто лякаючи, хто намагаючись щось відібрати. Інші залізні «дітлахи», відривали залізні ж частинки від стін, столів, забирали вставки на підлозі, розбирали своїх побратимів-рознощиків, ігрові автомати, викручували лампи… схоже, це було роботизоване кафе, яке намагалися повернути до більш простого вигляду і посеред усього цього, сидячи на роботі парила над землею клята Ванія.

Ні, все-таки її якось не так звати…

– О, білявко, привіт – посміхнулася мені дівчина, махнувши рукою

– Гадаєш, як учора перемогла, то тобі усе дозволено? – вточнив я хижо посміхаючись.

– Хо-хо, який грозний – оскалилася дівчина – Люблю поганців… я б тебе запросила на побачення, та в мене полювання… та й ти, здається кудись біг.

– Не хвилюйся, для тебе викрою хвилинку.

– Яка щирість…

Почулися брязкіт і на землю зі стелі впали болти, а за ними і залізна вентиляційна труба, являючи шароподібних роботів. Для відвідувачів це була остання крапля. Почувся визг, люди, вислизнувши від роботів, вибігли, і лише перед якимось хлопцем у капюшоні двері закрилися ударом якоїсь лазерної сітки, яку випустив один з роботів. Було не зрозуміло зайшов цей хлопець чи збирався вийти… я лише мазнув по ньому поглядом, особливо навіть не розгледівши. Не до того зараз.