Глава 10. Не завжди нам перемагати

Pov Іван

Побачивши рої комах я вирішив ретируватися. Розгледіти мого білобрисого маніяка-мутанта у натовпі не вдалося, та я вирішив поки кіпіш не розводити. Прямуючи до готелю пустими, неначе вимерлими вулицями несподівано почув якийсь шум в одній з пустуючих будівель. Гріх було не заскочити.

За розбитими вікнами знаходилось пильне, напівтемне просторе приміщення. А в ньому, сміливо б’ючи комах-переростків була Аманда.

– Леді, а чи не потрібна вам допомога? – підкинувши ногою одного з павуків, розміром з добру собаку вточнив я. Бідолашне членистоноге стукнувшись об стіну впало на підлогу без свідомості.

– Хм… буду не проти – всміхнулася дівчина, б’ючи чималим ломом кинувшуюся на неї твар. І де тільки знайшла таку зброю?

– Бережись! – помітивши рух за спиною Аманди я кинувся туди. Не встиг навіть зрозуміти, як ногою відбив павука, що вискочив із темного кутка. Та так це ідеально вийшло, наче я роками тренувався для цього удару – нога, як в балерини промайнула повз обличчя в елегантному русі

– Оце так розтяжка – хмикнула Аманда, косячись на мене з деякою недовірою.

– Та я сам у шоці – округлив я очі. Дівчина з розгону вдарила павука, що намагався непомітно проповзти повз.

– Здається, це останній…

– Що їм тут треба? – озирнувся я і присів, вдивляючись у спорошену трупами комах підлогу з виступами.

– Не знаю.

– Тут вмонтовано кріплення для арен… – задумливо провів я пальцем по гачкам у дерев’яній підлозі і розтер між пальців пил. Роки три – не менше. Ця будівля пустує три роки.

– Клуб Лаоші «Чорний  фенікс» – прочитала Аманда напис у рамочці  – А що за дивні назви? Лаоші, вандж, Лонгю… явно не українські слова.

– Саму гру вигадали в Франції, але засновник був китайцем – пояснив я – подробиць історії не знаю – то у Дмитра спитати треба, та назви азіатскі: Лаоші – тренер, той хто займається розвитком здібностей ванжа. Ванж – перекладається, як гравець. Той, хто безпосередньо грає на полі. ЛонГю – не скажу як перекладається, та це сама гра.

– Ясно. Тож павуки щось шукали… Ванжі?

– Можливо – піднявся я на ноги, оглядаючись. Дерев’яна підлога, старомодні цегляні, вибілені стіни… люмісцентні, побиті лампи… – але навряд чи вони тут щось знайшли. Якщо тут справді був клуб гравців, то не один з них в здоровому глузді свого ванжа тут не залишив би – я пройшов вздовж стіни з винагородами – Пегас, Прометей, Афродіта… – пригледівся я до написів – Ні разу не чув… Тимофій Савченко, Ліна Шевчук… Мабуть давно розпалася команда. Чому ж у вас тут немає гравців, якщо он навіть українське золото брали? – покосився я на дівчину махнувши на медалі

– Не знаю навіть – наблизилася вона – А що золото? Невже це так престижно?

– Ну, моя команда золота так і не отримала. Дмитро і його «Титани» відібрали. Навіть у фінал не пустили. У нас бронза. А сам я на третьому місці у рейтингу України в одиночних боях.

– У, ясно. Ну і що це дає? Нащо цим мутантам ванжі?

– Мені теж цікаво – замислився я.

Несподівано у дівчини задзвонив телефон. Струснувши рукою, на якій був браслет вона відповіла, схоже, через навушник.

– Так? О, Микола… я ціла. Ви вже дома? Біжу – на тому кінці проводу щось відповіли – в якому сенсі не йти? Гаразд. Потім поговоримо – і збросивши поглянула на мене – Мабуть, піду я. До зустрічі. Мені ще телепнів знайти треба.

– Хех, мені теж. До побачення – махнув я.

На тому і розійшлись. Перед продовженням шляху я на всяк випадок перевірив приміщення. Авось і справді ванжі завалялися. Нічого. Навіть арен немає. Ну то добре – красти нічого. Хоча… можливо просто до мене все викрали.

Вже на шляху додому усвідомив, що ми розмовляли з дівчиною про павуків, наче про розумних створінь. Це дивно, бо гаразд я – після трансформації Дими я з підозрою на кожен кущ дивлюся. Мало лі – може теж мутант. А що до дівчини – дивно.

Хоча, павуки вели себе так цілеспрямовано… спеціально дерлися до заколочених дверей – може, іншої кімнати, а може просто подсобки – намагалися підняти приколочені до підлоги гаки… а в парку ті дивні оси цілеспрямовано видерали з рук предмети… дивно. Нащо вони комахам? Ну, гаразд за дверями може бути їжа, у людей в руках – теж, ну а гаки? Чим вони не сподобалися? Дива! І таких великих павуків я в Україні ще не бачив. Здавалося б – звичайні, кімнатні. Ті, що отрутні та кусати людей не можуть, але розміри… арахнофоби б вже втратили свідомість, уявляючи, як до тебе повільно, хижо поблискуючи очами в напівтьмі наближається павучок, розміром з доброго собаку.

Ми розмовляли про комах, як про розумних тварин. Ледь не людей, або тих, хто допомагає розумним. Чому? Ну та гаразд. Може Аманда про тутешні дива знає більше. Прип’ять як-не-як. Не нам, київським, її розуміти.

В готелі Дмитра не було. Я вирішив набрати його, але телефон похоронним маршем – улюбленим дзвінком новоспеченого мутанта – озвався у кімнаті, на що я не міг не закотити очі.

Ну правильно нащо нам телефон? Він… як той дурень казав? Кишеню відтягує?

– Полярний лис. Ну і де його шукати? – задумливо визирнув я у вікно.

А що, як той недовампір в курсі, що відбувається? І взагалі… дивно він себе веде останнім часом… Загубив Аїда, став мутантом… повернув Аїда. І де він постійно шастає?

Я впав спиною на ліжко і закинув руки за голову, та випадково зачіпив пульт старомодної плазми. Та включилася на місцевому каналі новин і я вже був готовий виключити, але зацікавлено прислухався.

– Сьогодні на алеї шахтарської слави, де мав проводитися довгоочікуваний ігровий фестиваль, сталося нечуване – комахи зірвали ще не почате відродження Прип’ятського ЛонГю – віщала журналістка. Я припіднявся на ліктях, вглядаючись у відзняті кадри в реальному часі. На алеї вже були роботи, службові собаки та люди у формі. Повільно сідало сонце за небосхил. – Під прикриттям комах було вкрадено десяток ванжів. Міська влада вже направила групу для розслідування, а поки що, Лаоші, залишайтеся удома і бережіть себе. Фестиваль відновиться як тільки все буде вирішено.