Глава 9. Фестиваль і комашина навала

В лабораторії з’явилася молода дівчина. Вона увійшла впевнено, безцеремонно. На ній був облягаючий фіолетовий комбінезон із сяючими смугами, що підкреслювали її струнку фігуру, коротка куртка неоново-зеленого кольору з прозорими вставками та довгими рукавами, які майже світилися в приглушеному світлі лабораторії. Її руки були зайняті важкою деталлю, яку вона без зусиль тримала, демонструючи неочікувану для її тендітної фігури силу.

– Ось, принесла тобі запчастину, – сказала вона, недбало кидаючи залізяку на стіл, ніби то був якийсь непотріб.

Ковбой, сидячи за столом, навіть не глянув у її бік. Його лице було похмурим, губи стиснуті, а очі, що ховалися під капелюхом, випромінювали глуху злість.

– Дякую, та в цьому вже немає сенсу, – гаркнув він, розвертаючись на стільці.

Дівчина нахилила голову, її яскраво нафарбовані губи скривилися в легкій усмішці, що здавалася одночасно глузливою та зацікавленою.

– Чого це? – промовила вона, спираючись ліктем на стіл і спостерігаючи за ним із явним азартом.

– У нас більше немає Каменів Сили. Риба всі забрала – гарчав чоловік – виявляється їх два, – прохрипів ковбой, різко змахнувши рукою. – Камені з черепами. Вона забрала обидва.

– Камені? Що це ? – тепер у голосі співрозмовниці - в Прип'яті її кликали королевою роботів, повелителькою металу, відьма дротів а більш простіше Вайрія - чулося більше зацікавленості.

До цього дівчина не особливо вдумувалася в суть їх проекту. Вона робила запчастини – для неї це не в новинку, а от живлення мав забеспесчити ковбой. Српочатку їй не було різниці як – літієві акамулятори, двигуни згорання, та хоч сонячна енергія. Та вона не очікувала дізнатися про якесь каміння.

Ковбой вказав пальцем на порожнє місце на столі, де ще вчора лежала дивна куля.

– Вони – шари. Залізо і пластик, але ніби сяють зсередини. Начебто розумні… Відбиваються від стін, як м’ячі, і випромінюють силу. Ти їх ріжеш, а вони тобі в обличчя. Ти їх схопиш – а вони вислизають. Не погано було б використати їхню силу собі на користь.

Вайрія замислилася. Її тонкі пальці почали швидко стукати по сенсорній клавіатурі на браслеті, що відразу спроектував перед нею екран-галограму.

– Ти про це? – показала вона купу зображень різноманітких шарів.

Ковбой спершу без особливого ентузіазму поглянув на екран, та в наступну мить в нього ледь не відпала щелепа. Дівчина і справді показувала Камені сили. Ні, не ті, що він бачив, але дуже схожі. Сині, червоні, чорні, жовті… вони так само сяяли неоном з середини і зворожували око своїми химерними візерунками.

Ковбой шоковано кивнув. То їх не два… їх сотні?

–  Так це ж… – дівчина швидко заглянула на екран  – Ванжи… Це іграшки, з якими грають у ЛонГю.

– Що? – ковбой підняв погляд, його очі звузилися.

– Ванжи, – повторила вона, знову повертаючи йому голограму. На екрані показували блискучі кулі з черепами – точнісінько такі, як він описував. – Це дитячі іграшки… але не зовсім. І знаєш що? У місті скоро буде фестиваль, куди з’їдеться купа цих ідіотів зі своїми кульками. І знаєш, що ми зробимо? Ми їх викрадемо!

Ковбой присвиснув, хмурячись.

– Непогана ідея, але як ти це зробиш? Навряд чи це вийде непомітно. Камери тебе заснімуть, та й навіть якщо їх взламати, твої роботи надто кидаються в очі. Розумників в Прип’яті не багато і тебе швидко знайдуть. Як не поліція, так інші мутанти.

Дівчина злегка нахилилася до нього, її усмішка перетворилася на хижу гримасу. Її очі засвітилися майже неоновим блиском.

– А що, якщо красти буде хтось… хтось звичайний і дурний? Хтось, на кого зазвичай навіть не звертають уваги.

– Наприклад? – ковбой скептично підняв брову.

– Комахи, – відповіла дівчина, голосно сміючись. – І я знаю одного дурня, який нам допоможе з цим… – додала вона, хижо блиснувши очима.

Ковбой повільно розтягнув куточки рота в кривій усмішці, розуміючи, що план хоч і шалений, але достатньо хитрий, щоб прокатити.

– Ідеально, – прошепотів він, заплющивши очі на мить – Сьогодні і виконаємо.

Pov Дмитро

Час йшов своїм шляхом. Я знайшов Аїда, активно тренувався, готуючись до фестивалю і усе також часами пропадав. Я так і не сказав Івану про інших мутантів. Після того, що я бачив – вибухи, злодії-мутанти, небезпеки – я боявся, що хлопця спробують вбити. Тому буде краще, якщо він не буде лізти у цю гидоту. Та тільки от виникла проблемка… Антимутаген ще навіть не думає винаходитись, як би Олексій не ламав голову, а фестиваль починається вже сьогодні. У мене тиждень... ну, максимум два спокійного і скритного перебування тут, у Прип’яті. А далі треба буже якось пояснюватись з Іваном, бо навіть якщо я залишусь тут за власний рахунок він обов’язково почне розпитувати, що сталося і ходити хвостом. Посваритися з ним наврядчи вийде – він падла прилипуча, а от утягнути у все це – запросто.

Ні туди, ні сюди… ну то почекаємо результати роботи Олексія, а зараз треба активно робити вигляд, що я тут просто розважаюсь і стежити, аби ніхто не нашкодив Іванові.

Прип’ять – місце екстравагантне. На перший погляд нічим не цікаве, застаріле і спокійне… та от треба пригледітися і вилізають на поверхню мутанти, дивацтва, інтриги і чорт зна що ще. І що цікаво сотні людей, живучи тут навіть не підозрює про все це. А журналістів, які пишуть про це в інтернеті вважають скаженими. Та й приїжому не так просто все це побачити. Треба лише влитися у цю атмосферу… єх, влитися не найкращим способом і не по своїй волі.

– Ти мене вже замахав. Невпевнений у собі – йди лічися, або поверни мені мого Дмитра – шипів Іван.

Я черговий раз уламав його тренуватися з ванжами. За неманням арени не у нас не у радіусі десяти кілометрах(якщо не усіх ста) ми тренувалися, як могли: на підлозі, атакуючи ванжами одне одного. Це було звичайним відточуванням точності атак, у той час як логіку і стратегію ми тренували у картах(якщо точніше у «дураку»), по чиїм правилам і грають в ЛонГю…