Глава 8. Досвід проти вдачі

Pov Дмитро

– Злазь – зітхнув Олексій – чоловік з руками комахи і механічним оком - відідвигаючи від мого тіла якийсь екран – щось на кшталт рентгену

Я зліз зі столу, на якому лежав до того, наче підопитний щур. Але чесно кажучи, краще бути щуром тут, аніж людиною... чи то мутантом в реальній лабораторії.

Зараз я знаходився в одному з закинутих ядерних бункерів у імпровізованій лабораторії Олексія. Тут я вже бував, після того як мене зкинула з криші риба, яку тут за очі називали «жабровуха», або «луската». Тоді ж мене врятував Аїд. Тільки от пройшло вже три дні. До фестивалю всього-нічого, а я так і не повернув свій ванж…

Не бажаючи зациклюватися на сумних думках я прийнявся шарити поглядом довкола, шукаючи на що переключитися. Насправді приміщення, де я зараз знаходився більше походило на кабінет інженера – комп’ютера, макети, креслярське обладнання… підозрюю, що це приміщення стало лабораторію лише через необхідність.

Олексій, роздрукувавши якісь криві графіки і не зрозумілі символи – схоже, китайські ієрогліфи – прийнявся розглядати їх. До речі, він і справді виявився вченим.

Сам же бункер, в якому ми знаходилися був лігвом мутантів і, схоже, не один рік. Тут і там валялися усілякі речі... пачки чипсів, фантики від цукерок, серветки, одноразовий посуд, навіть їжа... загалом, бардак. Не навиджу таке. Лиш лабораторія була більш-менш чистою. Мабуть лише то тому, що Олексій ганяв усю цю юрбу звідси.

До речі він здавався тут найстаршим. Розумний, розважливий, спокійний, навіть холоднокровний але дещо занощивий. Його мало слухалися, та командувати він усе одно намагався(прямо як Іван). В деяких моментах виходило.

Його ровесником був, або принаймні здавався, Халк – звали його Глібом. Характер в нього теж не подарунок, та жити можна, якщо його не дратувати. Хлопець веселий, сміливий і бойкий.

Найменшим тут явно був ящір. Він менше за все походив на людину... тільки пряма постава і деякі пропорції були людськими. В іншому – гігантський ящір. Чимось нагадує тих героїв зі старезного мультику... теж про мутантів… Черепашки-ніндзя, здається? Тільки з довжелезним хвостом і без панциру. А, і одяг носить на відміну від них. Його звали Богданом. Бешкетний, до жаху. Самовпевнений, але добрий і чуйний. Дитина дитиною.

«Середненьким» мені здався хлопчина зі зміїними очима і лускою замість шкіри. В іншому такий самий, як і усі люди: руки, ноги, голова... біляве волосся, ластовиння прямо на лусці, наче якійсь чарівний візерунок. На рідкість сором'язливе, хоча здається достатньо розумне створіння. У нього є маленька особливість – він постійно все забуває. От прям на ходу іде і забуває що каже, куди йде, що робить… Провали в пам'яті. При чому ці ж провали і є причиною його постійного сорому. Олексій шукає спосіб їх побороти, та звичні методи не діють. Хоча, як мені здається, не надто він і намагається. З лабораторії він майже не вилазить але результату менше, аніж від Миколи, який не маючи дозволу на роботу в лабораторії час від часу крутить щось на колінках і видає не погані прибори, хоча і не завжди стабільні.

Компанія зібралася цікава, але занадто галаслива. До того ж їм явно не вистачало чистоплотності чи попросту няньки, яка б прибирала за ними. Займалися мутанти в основному контролем діяльності інших мутантів, що тут в основному злодії(десь вже чули, чи не так? Жаль, що тому журналісту мало хто вірить)і пошуками можливостей повернутися у нормальний вид.

Поки не знайшли. Але, чесно кажучи, мене це не піклувало у даний момент. Я останній тиждень як скажений гнався за кожним бандюганом, в пошуках Аїда, та подумати над цим мене все ж таки змусили

– Не знаю навіть. В тебе всі модифікації нові. Я навіть здогадів не маю, як назад усе повертати

– Серйозно?

Мене наче і не почули. Вчений задумливо вів далі:

– Твої молекули при підвищенні адреналіну мутують, з часом повертаються назад... як? Ну от як – вглядався він у записи з екранів

– Тобто як мені стати людиною – невідомо?

– Нікому з нас невідомо як стати людиною – зітхнув вчений.

– Виходить, я прикутий до цього місця, поки не винайдеться протиотрута?

Мене це дико дратувало. Просто до жаху. В Києві сестра. В Києві спорт.… навчання, моє життя... а я маю сидіти тут? Жах

Та ще й ця мутація… боязнь світла, желе замість м'язів за один день пропущених тренувань… як далі жити?

– Ну, якщо тобі не в напряг бути вампіром – їдь галасвета. А якщо серйозно – ми всі прикуті.

Я зітхнув. Що ж робити? Елізабет там буде сама… чорт зна скільки. Дідько. А Олексій озвався, ніби підливаючи масла в вогонь.

– Тобі хоча б пощастило, що маєш людську подобу... хоча б іноді. Ми постійно уроди. Навіть на вулицю не можем вийти – скрипів він зубами, поки його комашині лапки клацали по клавішам старомодної клавіатурі. В Києві давним-давно навіть в громадських містах – банкоматах, комп’ютерних кафе і т.д – стоять сенсорні голограми замість клавіатур, які парять над столами і заворожують око.

В мене почало смикатися око. Просто від клацання клавіатури, від скреготу зубів, від самих слів. Маю людську подобу? А я її контролюю? Кулаки мимоволі зжалися. Підскочила жага крові. Я мутант, ще й з чокнутою мутацією. Я далеко від дому, без Аїда, трачу час не зрозуміло на що… і це мені пощастило?

Так, спокій. Будемо діяти послідовно. Поки ще навіть фестивалю не було, а отже з часових рамок не виходимо. Хто знає, може я вчасно повернуся. За сестру не переживаю – вона в беспеці, можливість повернутися у людський вид активно шукається, квитки в Київ ще навіть не купувалися отже зараз головне – найти Аїда.

Я все ще сидів на столі, звісивши ноги, а Олексій щось строчив у комп’ютері, як несподівано в кімнату, пририваючи мої думки увірвався Богдан – той самий двоногий ящір. За ним з криком вбіг Гліб.

– Ану поверни!

– В наступному житті – показав язика ящір.