Глава 7. Воїна не судять за його розміром

Жінка-мутант переступила поріг цього легкими, слизькими кроками. Її обличчя залишилося людським, хоча шкіра мала синюватий відтінок, а очі світилися, як у риби, котра звикла бачити в глибині. Перепончаті руки, плавники на місці вух… все це притягувало увагу і відштовхувало водночас.

За старим столом, серед механізмів, що видавали дивні звуки, сидів ковбой, розглядаючи і доробляючи якісь винахід не зрозумілого призначення.

– Я принесла його... твій камінь сили, – промовила жінка, діставши з мішечка і поклавши на стіл масивний шар, покритий візерунками, з яких лилося примарне неоново-фіолетове сяйво. Лякали своїм видом череп, симетрично розташовані леза… Шар здавався живим.

Ковбой підняв очі й посміхнувся. Його посмішка була відвертою і нахабною, як у людини, яка завжди знає, що саме робить. Він повільно простягнув руку, але не торкнувся «каменя». Несподівано чоловік зрозумів, що це не той камінь.

Він точно пам’ятав ТОЙ камень. Той, що був схоронений в радіоактивному озері. Від нього віяло життям і смертю. Він манив і губив… в ньому ніби зливалися кров і зелень трав, холод і тепло. То був шар теж з черепом, але без лез. Цей… цей «камінь», що зараз лежав на столі інший. Він холодний, злий, впевнений. Від нього віє смертю і тьмою. Від нього віяло мужністю і непохитністю.

Ковбой ледь не смикнувся від усвідомлення. Цей камінь… виявляється, він не один. Існують інші. І якщо отримати їх… якщо знайти спосіб використати їх силу… це буде неперевершенно!

Жінка не помітила зміну виразів обличчя і роздуми ковбоя. Її увагу привернуло дещо інше. На столі, серед хаосу інструментів і креслень, стояло те, що здавалося зброєю. Вона нагадувала щось середнє між гарматою й медичним приладом, але виглядала загрозливо.

– Ти ж казав, що зробиш антимутаген… – голос  амфібії – Акви – став різким, а очі звузилися.

Ковбой засміявся, повертаючи до неї голову.

– Так, так, коли заслужиш.

– Коли заслужу? – її голос затремтів від обурення. – Ти брехун! Ти обіцяв допомогти… казав, що шукаєш спосіб, а сам…

Ковбой піднявся, його обличчя іронічно всміхнулося. Брехати далі не було сенсу.

– Таки зрозуміла… – тихо промовив він.

– Ти навіть не знаєш, як повернути мене в людський вигляд, – з голосу мутантки зникли обурення й надія, залишився тільки біль. Біль і усвідомлення. Наче в одну мить з неї спала вуаль самобману – Ти брехав увесь цей час?

Ковбой відступив на крок, зняв капелюх і провів рукою по сивому волоссю.

– Брехав – самовпевнено кивнув він

Жінка ще мить стояла мовчки, потім вдарила кулаком по столу, від чого креслення і гайки розлетілися в різні боки. Дерев’яна поверхня пішла тріщинами.

– Ти виродок! Гратися з надіями людей… мутантів… – її голос хрипів.

Ковбой зітхнув і повернувся до неї.

– Слухай, я не герой, і ти це знала. Я не можу допомогти тобі зараз. Але поки що… це найкраще, що я можу зробити - він кивнув у бік зброї.

– Найкраще?... брехун – звірині очі палали, а руки стискалися в кулаки. Вона сама не усвідомила, як схопила принесену річ. Той клятий камінь сили.

Ковбой відступив.  Жінка-мутант більше не кричала. Її мовчання було страшніше за будь-які слова.

– Віддай камінь, – чоловік повільно потягнувся до револьвера, що лежав поруч із кресленнями – Це не твоя проблема.

– А ти спробуй, відбери – прохрипіла вона, ховаючи камінь. 

Жінка сама не знала нащо це робила, та не віддати обіцяний дурний «камінь» тепер було для неї принципово. З неї просто знущалися… їй брехали. То чого цей гидкий чоловік має отримати бажане?

Ковбой зробив різкий рух, спробувавши вихопити камінь, але мутантка була швидшою. Її рука стислася в кулак, і камінь зник. Неначе розчинився у лусці… Її лускаті ноги блискавично ковзнули по підлозі, залишаючи подряпини на металевій поверхні.

– Ти навіть не уявляєш, із ким зв’язався, – кинула вона.

Ковбой вихопив револьвер і вистрілив. Куля зі свистом пролетіла крізь повітря, влучивши їй у плече, але зупинилася, немов наштовхнувшись на броню. Луска на її шкірі блиснула, і жінка здригнулася, але не зупинилася.

– Це все, на що ти здатен? – усміхнулася вона крізь стиснуті зуби, гості, наче леза.

Ковбой спробував ухилитися, але її удар у груди змусив його відлетіти назад, врізавшись у стіну. Револьвер вилетів із його рук і покотився під стіл.

– Я тебе попереджала! – вигукнула вона, блискавично нахиляючись, щоб схопити креслення. Її лускаті пальці ковзнули по папері, вона миттю склала їх і запхала в кишеню.

Ковбой спробував піднятися, його рука потягнулася до пістолета, що лежав біля столу, але вона була швидшою. Її хвіст – довгий, як у морської змії, – різко вдарив по його руці, збиваючи підібрану вже зброю подалі.

– Думаєш, зможеш мене зупинити? – прохрипіла вона, схопивши ковбоя за комір і піднімаючи його над підлогою.

Не людська сила…. Броня замість луски. Чоловік і справді не уявляв, з ким зв’язався. А ця жінка здавалася такою слабкою…

– Не роби цього… – видихнув він, намагаючись не видати свого страху.

Кинувши ковбоя на підлогу, мутантка ривком відчинила двері лабораторії. 

– Забираю своє, – кинула вона через плече. – І більше не смій брехати мені або комусь іншому. Ти програв – тріумфально всміхнулася вона, хоча і не без відтінку гіркоти.

З кресленнями й «каменем» у руках вона зникла в темряві, залишивши ковбоя на підлозі серед уламків і розкиданих інструментів. Він лише стогнав від болю, намагаючись підвестися, розуміючи, що вона забрала не тільки «камінь», але й усю його роботу. Та він так легко не програє…

Pov Дмитро

В номері мене чекав Іван, що увесь день займався пошуком інформації про ліки від моєї мутації. Та новинами він не обрадував. Очі музиканта вже були червоні від комп’ютера. Результати були нульові, що не дивно. Але жаль.