Глава 6. Підземне лігво

Pov Дмитро

Мені снився сон. Я біг кудись... точніше за кимось. Попереду на мить промайнув жовтий піджак, і його яскравий колір ще більше підбурив мене. Рухатись! Наздогнати!

Висока фігура унеслася далеко вперед, і я біг слідом. Просто не міг дозволити собі зупинитися…

Раптом щось м'яке й легке вдарило в обличчя — капелюх. Із-за надто високої швидкості він зірвався з голови втікача і підхоплений вітром летів далі, зачепившись за моє обличчя. Я скинув його, не втрачаючи ритму. Ноги, здавалось, рухалися самі собою, а серце гупало в грудях так, ніби ось-ось вистрибне.

Нащо я біг? Куди? Чорт його знає. Але в глибині душі я знав, що не можу зупинитися. Щось у мені — підказувало: мушу наздогнати. Як і роки тому, коли ще не було сумнівів і вагань, коли мрії здавались реальними, а цілі — досяжними.

Вітер свистів у вухах, обпікав обличчя, а сонце насмішкувато палило очі. Десь неподалік шуміли машини, але нічого не мало значення. Лише я, дорога й цей жовтий піджак, який зникав десь попереду, яскравим кольором ніби кличучи за собою.

Однак, наздогнати я, як не намагався, не зміг. Ноги, як на зло, усе важчали і важчали. А той, хто біг попереду вже був далеко. На мить не в міру спритний бігун озирнувся… мотнувся чорних хвіст, наче грива коня, блиснули золотом очі… по-спогадам погляд мав злякатися, обличчя збліднути, сам бігун метнутися вперед, та хлопець навпаки усміхнувся. Якось заспокійливо і зовсім беззлобно. Я завмер, усвідомивши, що це не спогад і несподівано земля піді мною розверзалася і я полетів униз.

З переляку я смикнулася і сів у ліжку. Не кричав, та все одно було страшно. Озирнувся… номер готелю, зашторені вікна, легка півтемрява. Немає не бігуна, не дороги, не сонця.

«Згадали вовка до ночі... от і наснився» сонно подумав я, протираючи очі.

До болі знайомий сон. Було таке один раз в житті, та мабуть запам’яталося назавжди. Звичайний випадок, але відчуття хижака, потім усвідомлення, що «жертва» бігає краще, біль в ногах, очах від сонця і… нове знайомство. Таке складно не запам’ятати. Дивна ситуація, як і усе моє життя.

І хоча я мало що бачив уві сні із-за палючого сонця, все одно був впевнений у тому, хто мені наснився. Так бігати в світі лише одна людина вміє…

– Ти чого смикаєшся? – питально вигнув брови Іван, не даючи додумати почату думку.

Музикант, ніби нічого не сталося, стояв біля великого дзеркала, що висіло на стіні, неквапливо розмазуючи крем по обличчю. Я мимоволі скривився. Як можна так себе не любити? Цілодобово мазати якусь гидоту на обличчя… я і до мутацію усіляким субстанціям і рідинам не довіряв, а тепер – і подавно.

У кімнаті панував легкий запах кокосового крему і чогось цитрусового.

Іван швидко глянув на мене через дзеркало і ледь помітно усміхнувся, продовжуючи свій ритуал. Здавалося, музикант отримував задоволення від того, що нервує інших, залишаючись при цьому абсолютно спокійним і впевненим у своїй бездоганності.

– Хто тобі снився? – зрозумівши, що відповіді не дочекається, вточнив товариш.

– А з чого ти взяв, що хтось снився? – підозріло вточнив я. Не навчився ж він думки читати…

– Ти посміхався уві сні, бурмотів щось накшталт «стій», а потім чогось злякався.

Посміхався? Я? Дивно… Так ще й цей дурень помітив. Але як? Я ж у банданні сплю… не завжди звісно, та сьогодні спав.

– Так, так, всміхався, не кривися мені тут – помітивши мій скепсис почав запевняти Іван – Ти ще сказав що тобі треба повернути… здається якось кербера – намагався він пригадати, заплітаючи волосся в звичні коси.

– Цербера – виправив я, хмурячись.

– Цербера? – завмер він і я зрозумів помилку.

Я вже гадав що Іван зараз почне язвити і знущатися. Але ні, слава всім богам олімпу, цього не сталося.

– Щось знайоме… що це? Якась марка? Робот такий був, так? – намагався згадати музикант. Я буквально чув як скріплять його звивини.

Переплутав цей дурень усе, що міг. Робот був, але його звали Цербеком. Це був перший побутовий робот введений в масове виробництво в Україні(якщо не рахувати пилососи), що допомагав за межами дому і в ньому. Цербек займався транспортуванням великих речей, допомагаючи дітям, жінкам, хворим і старим.. Цербер же – це захисник підземного світу і ванж. Так само, як і мій Аїд. Але Іван, звісно, не той, хто запам’ятовує такі дрібниці, тож плутанина була очікуваною. Та мені це на руку.

Ну а та ситуація, яка мені наснилася, чи принаймні схожа сталася в реальності ще три з половиною роки тому. Тоді ми вперше зустрілися з тим самим Романом, якого  згадувала Елізабет. Це був турнір. Мій бій був останнім і йдучи на сцену я бачив, як незнайомих хлопець тренується з Цербером. Я завжди запам’ятовував ванжі. По-перше їх легко відрізняти(не те, що сірих і однакових людей), а по-друге справжня сила в них, а не в людях. Я пару раз бачив цей ванж на арені і запам’ятав блиск його оранжевих очей.

Роман був його господарем. Скоріш за все є і зараз, однак точно сказати не можу – на відміну від іншої частини команди ми з ним давно не спілкувалися. Так вже склалося, що не він, не я не балакучий…

Так от, після бою я побачив загубленого Цербера коло тренувальної арени. Знав, що втратити ванж – страшно і вирішив повернути його лаоші. Романа я ледь знайшов. Складно шукати не знамо кого на вулицях Києва. Я вже збирався віддати йому ванж, та то чи я такий страшний, чи собаки на вулицях міста гуляють лякливі, але при моїй появі злякалися і песики, що проходили повз і хлопець…

Уявляю, як феєрично я виглядав – екстравагантна зовнішність, низький зріст, пронизливі очі, суворий погляд, так і в супроводі собак.

Бігли ми усі. Я – від собак. Собаки за мною, а Роман… дідько його знає куди чи від кого біг Роман. Бігав він, признаюся, краще за собак. Навіть враховуючи той факт що раніше він завжди ходив в явно не зручному для біга строгому костюмі з брюк, сорочки і піджака. Я при всьому бажанні його не міг наздогнати і порівнявся лише тоді, коли хлопець оббігав вхід у станцію метро, а я просто заскочив на його дах, скоротивши шлях. Жах в його очах при цьому треба було бачити. Схоже, він і не підозрював що зустрівся з акробатом.