Глава 3. Місто-привид

Pov Дмитро

Коли я прокинувся, сонце клонилося за горизонт. В готелі стояла тиша, порушувана лише гудінням вентиляції та приглушеним шумом з вулиці.

Не знайшовши собі заняття в номері, я вирішив піти до кімнати Івана – може, він уже придумав, чим можна зайнятися у цьому місті-привиді. Музикант, як і я не любив нудьгувати, та я ще навіть не уявляв що на сьогодні в нього інші плани.

Увійшовши до його кімнати, я побачив, як Іван розлігся на ліжку, в м’якому халаті, капцях і з маскою на обличчі, розслабляючись і переключаючи канали телевізора жестами рук.

– Ну, що, готовий щось робити? – запитав я.

Іван ліниво подивився на мене і зітхнув.

– Дмитре, ти ж бачиш, я тут релаксую, – відповів він, знімаючи навушники. – Давай потім, добре? Я зараз зайнятий, – додав він, вказуючи на свою маску для обличчя, ніби це було якесь важливе заняття.

Я скривився, не вірячи своїм вухам. Це що, його ідея розваги в новому місті? З маскою на обличчі?

– Ти обіцяв мені розваги – склав я руки на грудях.

Мене витягли з Києва, тож тепер зіпсувати відпочинок Іванові для мене було справою принципу.

– Я обіцяв фестиваль. До нього шість днів – з куленепробивною впевненістю озвався хлопець.

– Нічого не знаю. Вивіз – тож розважай – гнув я свою лінію.

– Ну сядь, подивися зі мною аніме, розслабся – знизав плечима Іван і справді запускаючи якийсь серіал – тобі теж іноді відпочивати треба.

Я лише скептично оглянув хлопця, потім чималий екран, вмонтований в стіну… хіба це відпочинок? Це лінтяйство і безглузде прожигання життя.

– Ні, ну ходімо хоч в ЛонГю потренуємося – не витримав я.

– Не хочу. Тим паче в готелі немає арен.

– Знайдемо в місті – заперечив я, не бажаючи відступати – Десь-то вони мають бути.

– Мені ліньки вилазити звідси – проспівав цей недомузикант і додав, як ні в чому не бувало: – Сам іди шукай, якщо так хочеш.

Я здався. Ні, ну а що з таким лінтяєм робити? Насильно волокти? Він вищий за мене – це не зручно. Та й нема бажання.

– Добре, я йду сам, але якщо завтра по новинам передадуть, що в Прип’яті новий труп, то на моєму нагробку напиши «його вбили нудьга, дурне місто і нестерпний друг».

– О, любий друже, повір мені, я не боюся, що тебе хтось схопить і вб’є. Я боюся а би ти тута не знайшов собі жертву – фиркнув Іван, поправляючи косу, що лежала на плечі.

– Тоді, пішли зі мною, аби упевнитися, що не першого, не другого не станеться – все ще намагався наполягати я.

Музикант лише глибокомислено знизав плечима:

– Сам розберешся. Дорослий, самостійний хлопчик.

І махнув, мол «Іди, іди», не відриваючись від екрана, де билися закляттями якісь відьми в відвертих костюмах. Схоже, мене він навіть не слухав. Просто відповідав перше, що прийшло в голову…

– Ну, раз так, то Аїда я заповідаю Елізабет, куртку відправиш на пам’ять в Флориду, моїй колишній команді, хай роблять з нею, що хочуть – Ніна давно про неї мріяла, маску Роману, в Бразилію, а собі можеш на пам’ять забрати чоботи.

– Гей, а чого це мені – чоботи?! – обурився Іван, поглянувши на мене.

– О, так ти мене слухав?! – саркастично всміхнувся я, розвернувся і вийшов із його кімнати, грюкнувши дверима.

В слід мені полетіло:

– Во артист.

Та поменше нього буду.

Робити було абсолютно нічого, але залишатися тут, у чотирьох стінах готелю, мені не хотілося. Я вирішив піти прогулятися сам, подивитися, що ж тут можна знайти цікавого. Можливо, десь у цьому місті все ж таки ховається щось, здатне розвіяти мою нудьгу. Ну або ж хоча б арени знайду та з Аїдом потренуюся.

***

Нічне повітря було холодним і свіжим, коли я вийшов на вулиці Прип'яті. Я не взяв із собою нічого, крім Аїда та ключів від номера(потім усвідомив, що навіть телефон забув, ну та нащо він мені тут здався, переживу). Чесно кажучи, навіть не знав, куди йти. Просто вирішив піти вперед, куди ноги приведуть.

Продовжуючи свою прогулянку, я йшов усе далі й далі вглиб міста. З кожним кроком навколо ставало все тихіше. Район, у який я потрапив, здавався абсолютно безлюдним. Не горіло світло у вікнах, не чулося віддалених голосів, крізь стіни. Навіть машини тут не їздили. Занедбані будівлі, поламані ліхтарі й дороги, що дещо заросли травою. Тут не було жодних натяків на життя.

Я так і не знайшов не однієї арени для ЛонГю в місті. В Києві вони тут і там стояли ледь не на кожному кроці, як лави, дитячі майданчики і фургончики з кавою чи солощами. В Прип’яті ними і не пахло. Я бачив тут кафе, бачив працюючу(уявіть собі: в наш час та ще й у ночі!) книжну лавку, бачив школу, в якій ще горіли ліхтарі, вже до дійшов забутої усіма околиці, однак не знайшов навіть натяку на існування тут ЛонГю.

Я іронічно всміхнувся, згадуючи слова Івана. Фестиваль, чи не так? Відродження спорту... Маячня! Я здивуюся, якщо побачу хоча б одного лаоші. В радіусі ста кілометрів

Не без єхидності міркуючи про це я крутив у кишені Аїда, без особливої цікавості оглядаючись. Раптом я помітив дещо незвичайне. Серед усієї цієї порожнечі, де навіть вітер здавався застиглим, одна будівля вирізнялася. В її вікнах блимали проблиски світла, і я міг розгледіти чиїсь рухи всередині. Ця метушня мене зацікавила – невже я не єдиний, хто вирішив блукати цими місцями? Ще й так пізно…

Я вдивився в темряву й побачив фігуру, що швидко зайшла всередину будівлі. Через погане освітлення я не зміг розгледіти, хто це був. Мене охопили бажання зрозуміти, що відбувається, і знайти хоча б щось цікаве в цьому забутому місті. Хто знає, може, я на щось натраплю?

Я обережно почав наближатися до будівлі, намагаючись не створювати зайвого шуму. Чим ближче підходив, тим виразніше бачив, що ця будівля колись-таки мала значення. І, схоже, не мале. Білі колонади підтримували дах над ганком. Пошарпана вивіска на фасаді повідомляла: «Національний музей науки».