Глава 2. Складна подорож

Прип’ять

Посеред променів вечірнього сонця, п’ять фігур рухалися безмовно, порушуючи тишу лише своїми кроками. Їхні тіла, здавалося, поєднувалися зі зруйнованими ландшафтами довкола. Один із них – худий, з комашиними кінцівками і металевими руками, які вилазили з панелі на спині, неприємно скрегочачи кожен раз, коли він рухався. Механічна лінза на його оці миготіла, вловлюючи найдрібніші рухи навколо.

Поряд із ним блукав ще один – обережний, майже беззвучний, чиї зміїні очі відбивали кожен промінь лунного світла та світла ліхтарів, що іноді блимали тут. Зрідка проблискувала луска, яка, хоч і зливалася з шкірою, додавала чогось моторошного до його вигляду.

За ними спішив інший – малий, двоногий ящір, зовсім дитина на вигляд, з невгамовною цікавістю в очах. Його хода була легка, але напружена, як у тварини, готової втекти чи напасти. У ньому було щось дитяче і дике водночас.

Останній був найграндіозніший: високий, із понівеченим опіком обличчям, що оголював частину зубів й кісткок, проте він схоже не зважав на це, тримаючись з непохитною впевненістю. М'язистий тілосклад спортсмена, роги, мов в міфічних чудовиськ із давніх часів.

З криком і сплеском води на них раптово напала жінка-риба. Її тіло було покрите блискучими лусками, а очі горіли ненавистю і люттю. Вона кинулася на першу жертву – найменшого з них. Ящір встиг ухилитися, але одразу ж опинився в небезпеці, коли риба схопила його своїми сильними ластами, наче здобич.

– Чорт! – вилаявся чоловік з опіком, кидаючись, наче бик із рогами вперед – Відпусти його!

Молодий напівзмій в цей момент витягнув із кишені свій власноруч зібраний пістолет. Але замість того, щоб стріляти, він завмер. Очі напружено шукали кнопку, яка мала активувати зброю. У голові раптом заплуталося все.

– Миколо! Стріляй! – закричав мутант з механічним оком, замахуючись своїми металевими руками з рюкзака за спиною. Він легко схопив злодійку, яка все ще тримала бідолашну дитину.

– Я… я не можу… – розгублено відповів змій-Микола, його руки трусилися, а пістолет залишився бездіяльним.

Тим часом рогатий ударив рибу, відкинувши її на землю. Вона випустила малого ящіра, але, перш ніж її змогли зв’язати, жінка вирвалася зі сталевих рук вченого з механічними оком.

– Ви не зможете зупинити те, що вже йде, – її голос став хриплим, майже гіпнотичним. – Ой, чекайте… бачу. Скоро вас спіткають проблеми і невдачі. Прийде Темний Жнець… і вашим радощам прийде кінець!

Риба різко обернулася і втекла, зливаючись із ніччю, а її голос ще довго лунав у вухах.

– Вона тепер, що, майбутнє бачить? – роздратовано запитав рогатий спортсмен, складаючи на грудях руки.

– Може, їй треба в цирк, до ворожок, – промовив роздратований малий ящір, намагаючись заспокоїти своє дихання.

– Миколо, чорт забирай! Що сталося? – мутант-напівкомаха повернувся до Миколи-змія, а той лише знизав плечима, зніяковіло поглянувши на свою власну зброю.

– Не знаю… Я забув, як це працює, – прошепотів він, відчуваючи свою провину і ховаючи очі.

– Оце так передвістя. Тепер і жнець якийсь нас шукає. Прямо ідеальна ніч, — кинув рогатий мутант сердитий погляд у бік, де зникла жінка-риба, зовсім не слухаючи виправдань свого молодого товариша.

Київ

Pov Дмитро

Наступного ранку, нехотячи, я збирав свої речі і ще до світанку попрямував до Івана. Він жив у невеликому, але доволі багатому будинку, на відміну від мене, квартирного.

Будинок був новим і ще з далеку кидався в око: двоповерхова будівля з великими вікнами, мерехтливою підсвіткою і садом каміння, разом з фонтаном на задньому дворі. Все виглядало охайно, навіть трохи стерильно, як у дорогому готелі. Звісно, не зі старань Івана. За двором і домом доглядали роботи, а керував їми найнятий «дворецький».

Я не хотів заходити всередину, але Іван вже з порога почав кричати:

– Заходь, заходь, мені треба ще п’ять хвилин! – я знав що в нього, як казали у нас в цирку, циганські міри часу, однак все одно вирішив не заходити, усівшись на лаві коло входу і гладячи якусь дворову кішку. Не буде ж він одягатися вічність в решті-решт.

Кішка лащилася до мене, муркаючи. Це божественне створіння з різними за кольором очима і блискучим сірим хутром саме заскочило до мене на лаву і я не зміг залишити його без уваги. Кішок я люблю, мабуть, навіть більше людей. Вони не брешуть, не зраджують… вони розумніші багатьох двоногих, елегантніші. Вони сильні і незалежні і це не може не заворожувати…

Я помилився і "п’ять хвилин" справді розтягнулися на цілу вічність. Я все сидів, гладячи кішку, поки вона не пішла по своїм справам. Ще посидів… Через деякий час я таки не витримав і заперся в будинок. Стоячи на порозі, я переминався з ноги на ногу, роздратовано оглядаючи вітальню. Все виглядало так, наче зійшло зі сторінок глянцевого журналу: білі шкіряні меблі, блискучий паркет, жодної пилюки. Я гукнув Івана, та відповіддю було «секунду…». Ця секунда була така «швидка», що мене вже затікали ноги. І на кой чорт треба було прокидатися так рано? Так ми і на автобус запізнитися можемо!

Нарешті, Іван спустився по сходах зі своїм незмінним усміхненим обличчям, а за ним їхала величезна валіза, яка здавалася важчою за мене самого. Я скептично оглянув його зовнішній вид. Незмінна складна зачіска з кіс – одна уходила за спину, дві тонкі спускалися по обидві сторони від обличчя, чорні бриджи у тон їм облягаюча кофтина під горло, але без рукавів, поверх "кімоно" з фіолетовим воротом, що гармонійно поєднувався такими саме пуговицями і фіолетового кольору візерунками по швах бридж.