Глава 7. Воїна не судять за його розміром

Лабораторія була похмурим осередком технічної антиутопії. Під товстим шаром бетону й металу вібрував слабкий гул генераторів, що забезпечували енергію все в цьому, здавалося б мертвому, але невгамовно місці. Стіни були обвішані старими трубами, деякі з яких обростали невідомою органічною речовиною, схожою на корали. Повітря пахло хімікатами, гаром і чимось солоним, наче примарний відголосок моря, якого тут не було.

Жінка-мутант переступила поріг цього підвального дива околиці Прип’яті легкими, слизькими кроками. Її тіло було покрите лускою, що переливалася сріблом, ніби захищаючи її від цього світу, але водночас оголюючи її природу. Її обличчя залишилося людським, хоча шкіра мала синюватий відтінок, а очі світилися, як у риби, котра звикла бачити в глибині. Перепончаті руки, плавники на місці вух… все це притягувало увагу і відштовхувало водночас.

За старим столом, серед механізмів, що видавали дивні звуки, сидів ковбой, розглядаючи і доробляючи якісь винахід не зрозумілого призначення. Його капелюх, обдертий і запорошений, явно пережив більше, ніж усі, хто тут був. У одній його руці був бокал із бурштиновою рідиною, в іншій він задумливо крутив розводний ключ, а поруч валялася розібрана зброя.

– Я принесла його... твій камінь сили, – промовила жінка, діставши з мішечка і поклавши на стіл масивний шар, покритий візерунками, з яких лилося примарне неоново-фіолетове сяйво. Лякали своїм видом череп, симетрично розташовані леза… Шар здавався живим.

Ковбой підняв очі й посміхнувся. Його посмішка була відвертою і нахабною, як у людини, яка завжди знає, що саме робить. Він повільно простягнув руку, але не торкнувся «каменя». Несподівано чоловік зрозумів, що це не той камінь.

Він точно пам’ятав той камень. Той, що був схоронений в радіоактивному озері. Від нього віяло життям і смертю. Він манив і губив… в ньому ніби зливалися кров і зелень трав, холод і тепло. То був шар теж з черепом, але без лез. Цей… цей «камінь», що зараз лежав на столі інший. Він холодний, злий, впевнений. Від нього віє смертю і тьмою. Від нього віяло мужністю і непохитністю.

Ковбой ледь не смикнувся від усвідомлення. Цей камінь… виявляється, він не один. Існують інші. І якщо отримати їх… якщо знайти спосіб використати їх силу… це буде неперевершенно!

Жінка не помітила зміну виразів обличчя і роздуми ковбоя. Її увагу привернуло дещо інше. На столі, серед хаосу інструментів і креслень, стояло те, що здавалося зброєю. Вона нагадувала щось середнє між гарматою й медичним приладом, але виглядала загрозливо.

– Ти ж казав, що зробиш антимутаген… – голос  амфібії – Акви – став різким, а очі звузилися.

Ковбой засміявся, повертаючи до неї голову.

– Так, так, коли заслужиш.

– Коли заслужу? – її голос затремтів від обурення. – Ти брехун! Ти обіцяв допомогти… казав, що шукаєш спосіб, а сам…

Ковбой піднявся, його обличчя іронічно всміхнулося. Брехати далі не було сенсу.

– Таки зрозуміла… – тихо промовив він.

– Ти навіть не знаєш, як повернути мене в людський вигляд, – з її голосу зникли обурення й надія, залишився тільки біль. Біль і усвідомлення. Наче в одну мить з неї спала вуаль самобману – Ти брехав увесь цей час?

Ковбой відступив на крок, зняв капелюх і провів рукою по сивому волоссю.

– Брехав – самовпевнено кивнув він

Жінка ще мить стояла мовчки, потім вдарила кулаком по столу, від чого креслення і гайки розлетілися в різні боки. Дерев’яна поверхня пішла тріщинами.

– Ти виродок! Гратися з надіями людей… мутантів… – її голос хрипів.

Ковбой зітхнув і повернувся до неї. Його обличчя було тверде, але в очах світилася дивна м’якість, деяка зверхність... не знала вона, кому довіряла. Не знала, що в цього чоловіка головне – підлість.

– Слухай, я не герой, і ти це знала. Я не можу допомогти тобі зараз. Але поки що… це найкраще, що я можу зробити.

Він кивнув у бік зброї.

– Найкраще?... брехун – звірині очі палали, а руки стискалися в кулаки. Вона сама не усвідомила, як схопила принесену річ. Той клятий камінь сили.

Ковбой відступив, відчуваючи, як напруга в кімнаті стає майже відчутною на дотик. Жінка-мутант більше не кричала. Її мовчання було страшніше за будь-які слова. Вона дивилася на нього своїми світлими, немов фосфорними, очима, що випромінювали лють і зневагу.

– Віддай камінь, – голос ковбоя був тихим, але твердим. Він повільно потягнувся до револьвера, що лежав поруч із кресленнями. – Це не твоя проблема.

– А ти спробуй, відбери – прохрипіла вона, ховаючи камінь. Її пальці ксильніше обхопили мінерал, і той миттєво почав слабко світитися, відповідаючи на її дотик.

Жінка сама не знала нащо це робила, та не віддати обіцяний дурний «камінь» тепер було для неї принципово. З неї просто знущалися… їй брехали. То чого цей гидкий чоловік має отримати бажане?

Ковбой зробив різкий рух, спробувавши вихопити камінь, але мутантка була швидшою. Її рука стислася в кулак, і камінь зник. Неначе розчинився у лусці… Її лускаті ноги блискавично ковзнули по підлозі, залишаючи подряпини на металевій поверхні.

– Ти навіть не уявляєш, із ким зв’язався, – кинула вона, блискавично обертаючись до нього.

Ковбой вихопив револьвер і вистрілив. Куля зі свистом пролетіла крізь повітря, влучивши їй у плече, але зупинилася, немов наштовхнувшись на броню. Луска на її шкірі блиснула, і жінка здригнулася, але не зупинилася.

– Це все, на що ти здатен? – усміхнулася вона крізь стиснуті зуби, гості, наче леза.

Вона кинулася вперед. Її рухи були стрімкі й невловимі, наче у справжньої хижачки. Ковбой спробував ухилитися, але її удар у груди змусив його відлетіти назад, врізавшись у стіну. Револьвер вилетів із його рук і покотився під стіл.

– Я тебе попереджала! – вигукнула вона, блискавично нахиляючись, щоб схопити креслення. Її лускаті пальці ковзнули по папері, вона миттю склала їх і запхала в кишеню.

Ковбой спробував піднятися, його рука потягнулася до пістолета, що лежав біля столу, але вона була швидшою. Її хвіст – довгий, як у морської змії, – різко вдарив по його руці, збиваючи підібрану вже зброю подалі.