Глава 6. Підземне лігво

Pov Дмитро

Мені снився сон. Я біг кудись... точніше за кимось. Попереду на мить промайнув жовтий піджак, і його яскравий колір ще більше підбурив мене. Висока фігура унеслася далеко вперед, і я біг слідом. Просто не міг дозволити собі зупинитися.

Раптом щось м'яке й легке вдарило в обличчя — капелюх. Із-за надто високої швидкості він зірвався з голови втікача і підхоплений вітром летів далі. Він прилетів нізвідки, зачепився за мої обличчя, але я скинув його, не втрачаючи ритму. Ноги, здавалось, рухалися самі собою, а серце гупало в грудях так, ніби ось-ось вистрибне.

Нащо я біг? Куди? Чорт його знає. Але в глибині душі я знав, що не можу зупинитися. Щось у мені — підказувало: мушу наздогнати. Як і роки тому, коли ще не було сумнівів і вагань, коли мрії здавались реальними, а цілі — досяжними.

Вітер свистів у вухах, обпікав обличчя, а сонце, здавалося, насмішкувато палило очі. Десь обабіч шуміли машини, зливаючись у гул, що нагадував далекий грім. Але нічого не мало значення. Лише я, дорога й цей жовтий піджак, який зникав десь попереду, яскравим кольором ніби кличучи за собою.

Однак, наздогнати я, як не намагався, не зміг. Ноги, як на зло, усе важчали і важчали. А той, хто біг попереду вже був далеко… на мить не в міру спритний бігун озирнувся… мотнувся чорних хвіст, наче грива коня, блиснули золотом очі… по-спогадам погляд мав злякатися, обличчя збліднути, сам бігун метнутися вперед, та хлопець навпаки усміхнувся. Якось заспокійливо і зовсім беззлобно. Я завмер, усвідомивши, що це не спогад і несподівано земля піді мною розверзалася і я полетів униз.

З переляку я смикнулася і сів у ліжку. Не кричав, та все одно було страшно. Озирнувся… номер готелю, зашторені вікна, легка півтемрява. Немає не бігуна, не дороги, не сонця.

«Згадали вовка до ночі... от і наснився» сонно подумав я.

До болі знайомий сон. Було таке один раз в житті, та мабуть запам’яталося назавжди. Звичайний випадок, але відчуття себе хижаком, потім усвідомлення, що «жертва» бігає краще, біль в ногах, очах від сонця і… нове знайомство. Таке складно не запамятати. Дивна ситуація, як і усе моє життя.

І хоча я мало що бачив уві сні із-за палючого сонця, все одно був впевнений у тому, хто мені наснився. Так бігати в світі лише одна людина вміє…

– Ти чого смикаєшся? – питально вигнув брови Іван, не даючи додумати почату думку.

Музикант, ніби нічого не сталося, стояв біля великого дзеркала, що висіло на стіні. Його постава була розслаблена, наче у людини, яка звикла до розкоші й безтурботності(хоча чого брехати? Так і було). Він неквапливо розмазував крем по обличчю, роблячи це так старанно, ніби виконував якийсь важливий ритуал. Я мимоволі скривився. Як можна так себе не любити? Цілодобово мазати якусь гидоту на обличчя… я і до мутацію усіляким субстанціям і рідинам не довіряв, а тепер – і подавно.

На Івані був довгий готельний халат кремового кольору, який недбало спадав з плечей, оголюючи ключиці та частину грудей. Тканина легка, мабуть, шовкова — виглядала дорого і трохи безглуздо в цій ситуації. Під халатом виднілися прості пляжні шорти, немов він зібрався на прогулянку, але раптово передумав і залишився вдома. На ногах були шльопанці, які весело клацали щоразу, як він робив крок.

Його волосся, злегка розтріпане, виглядало так, ніби він щойно встав з ліжка. Хоча це могло бути спеціальною недбалістю — той тип людей, які роблять безлад стильним. Та що там. Іван навіть чхання робить стильним.

У кімнаті панував легкий запах кокосового крему і чогось цитрусового, що, здавалось, виходило від нього самого.

Він швидко глянув на мене в дзеркалі і ледь помітно усміхнувся, продовжуючи свій ритуал. Здавалося, музикант отримував задоволення від того, що нервує інших, залишаючись при цьому абсолютно спокійним і впевненим у своїй бездоганності.

– Хто тобі снився? – зрозумівши, що відповіді не дочекається, вточнив товариш.

– А з чого ти взяв, що хтось снився? – підозріло вточнив я. Не навчився ж він думки читати…

– Ти посміхався уві сні, бурмотів щось накшталт «стій», а потім чогось злякався.

Посміхався? Я? Дивно… Так ще й цей дурень помітив. Але як? Я ж у масці на обличчі сплю… не завжди звісно, та сьогодні спав.

– Так, так, всміхався, не кривися мені тут – помітивши мій скепсис почав запевняти Іван – Ти ще сказав що тобі треба повернути… здається якось кербера – намагався він пригадати, заплітаючи волосся в звичні коси.

– Цербера – виправив я, хмурячись.

– Цербера? – завмер він і я зрозумів помилку. Я вже гадав що Іван зараз почне язвити і знущатися. Але ні, слава всім богам олімпу, цього не сталося – щось знайоме… що це? Якась марка? Робот такий був, так? – намагався згадати музикант. Я буквально чув як скриплять його звивини.

Переплутав цей дурень усе, що міг. Робот був, але його звали Цербеком. Це був перший побутовий робот введений в масове виробництво в Україні(якщо не рахувати пилососи), що допомагав за межами дому і в ньому. Цербек займався транспортуванням великих речей, допомагаючи дітям, жінкам, хворим і старим.. Цербер же – це захисник підземного світу і ванж. Так само, як і мій Аїд. Але Іван, звісно, не той, хто запам’ятовує такі дрібниці, тож плутанина була очікуваною. Та мені це на руку.

Ну а та ситуація, яка мені наснилася, чи принаймні схожа сталася в реальності ще три роки тому. Тоді ми вперше зустрілися з тим самим Романом, якого  згадувала Елізабет. Це був турнір. Мій бій був останнім і йдучи на сцену я бачив, як незнайомих хлопець тренується з Цербером. Я завжди запам’ятовував ванжі. По-перше їх легко відрізняти(не те, що сірих і однакових людей), а по-друге справжня сила в них, а не в людях. Я пару раз бачив цей ванж на арені і запам’ятав блиск його оранжевих очей.

Роман був його господарем. Скоріш за все є і зараз, однак точно сказати не можу – на відміну від іншої частини команди ми з ним давно не спілкувалися. Так вже склалося, що не він, не я не балакучий…