Глава 5. Прип'ять. Місто мутантів

Pov Дмитро

Я визирнув у вікно. А там вже тягнулися за будівлями тіні. Не змігши перебороти нудьгу, я виліз у вікно і по цим тінями пішов до того клятого музею, сподіваючись знайти там Аїда, але там була вже міліція.

– От дідько – подумав я переховуючись у кущах – і що тепер робити?

В результаті я ледь пробрався повз людей у формі і обшукав той коридор, де був учора. Палай він синім полум'ям! Там нічого немає.

Де мені шукати Аїда? Де?

Скажете, купити іншого? Так вони не купуються. Кожному з лаоші він потрапляє волею випадку. Не ми обираємо ванж! Ванж обирає нас... А я взяв і загубив Аїда!

Згадалося, як я отримав його. Спогади старі і дещо вкриті пилом років, але деякі їх частини такі ж ясні і яскраві, наче було це учора.

Я, маленьким хлопчиком, гуляв підвалами львівської опери. Трупа моєї матері давала тут циркову виставу, а мені доручили принести інвентар. Я намагався знайти вихід за куліси, як несподівано почув за спиною голос:

– Хлопчику, ти щось посіяв...

Голос в пустому коридорі змусив здригнутися. Моторошно, бо до того лише мої кроки віддавалися ехом у сводах підвалів. Я здивовано озираюся і бачу якусь чорну кульку з фіолетовими проблесками, а перед очима спливають не знайомі чорні очі. Чи мені лише так здалося?

– Ой діду, це ваше? – підняв кульку протягнув я її до старця, що з якимось батьківським, поблажливим поглядом дивився на мене.

– Ні, хлопцю, він твій – я здивовано поглянув на предмет, намагаючись не виронити коробок, який затиснув під мишкою. А старець прошепотів і зник у темряві підвалів, де пробігали повз артисти – його звати Аїд.

А потім тренування, перемоги, програші, радість і сльози. І зараз, відчуття що у мене все це хтось бездушно відібрав. Зробив таким же бездушним. Хоча я і до того не те, щоб був «душевним», людяним. Всі, хто оточують мене навіть не підозрюють, що їх періодично мріють розчленити. Майже усіх. Лише ЛонГю і мій ванж відволікали від цих кровожерливих думок.

Повернувшись у реальність, я озирнувся. Виявилося, що я вже стою на вулиці, в темному, знайомому з минулої ночі провулку. В музеї Аїда не було… навіть натяку на нього. В середині мене розливався якийсь не людський холод.

Повз пройшли люди в поліцейській формі, а я відчув як всередині зашипіла лють. Хотілося пронизати їх тіла лезами і подивитися, як вони корчаться від болі. Як кров заливає асфальт… як смерть повільно впиває свої пазурі в них…

Усвідомивши свої думки я трухнув головою. Мене не рідко переслідували подібні міркування. Іноді навіть Івану хотілося звернути шию. Рубанути по таким слабким хрепцям і артеріям чимось і подивитися як бідолашне людьське тіло корчиться в агонії. Адже ми такі слабкі, такі вразливі… Самому з себе гидко. І, саме цікаве, що ніхто не знає, що їх вважають жертвами… Особливо коли я виступаю на сцені, роблю вигляд, що посміхаюся, а насправді уявляю як усі глідячи, наче від топора ката, одночасно втрачають голови, падають, а останній крик застигає на губах… як ріки густої крові заливають сидіння, тікуть по сходах, доходять до сцени… Лише ЛонГю стримує мої хижі, тваринні пориви. Лише гра покращує настрій. Поверніть мені Аїда і я нікого не буду чіпати.

Зітхнувши, я знов без особливої цікавості озирнувся. Погляд сам собою впав на сміттєві баки. А що, як Аїда викинули? Не знали що це і викинули...

Як би це бридко не було, я перерив сміття. Нічого. На душі було пусто. Хто я тепер? А, ніхто. І звати мене ніяк.

Без Аїда, мутант, який боїться сонця, наче дикий кіт випускає кігті, лазить по сиітникам і більше не може ходити в люди. Хоча не сказати, що останнє мене сильно засмучувало. Я і так не дуже жалував цих двоногих.

Несподівано мене помітив малий поліцейський робот. Я на мить завмер… авось не помітить? Та системи виявлення життєдіяльності не видавали помилок. Ліхтарі на голові залізяки заблимали і я зрозумів, що час тікати.

Тікаючи через вузькі й напівзруйновані вулички безлюдної частини Прип'яті, я намагався не озиратися. Вже чуючи позаду гудіння колес поліцейського робота, який невпинно наближався, я все більше відчував, як підступала паніка. Навіть не через те, що я порушив якийсь там порядок, розкидав сміття, поки рився у баках, шукаючи свого Аїда, і навіть не через те, що мене бачили коло місця якогось злочину, а через те, що тепер я не був звичайним хлопцем. Я був мутантом, а таких, як я, не залишають у спокої.

Максимум, що мені світило у випадку потрапляння у лапи поліції – клітка і експерименти. Я, звісно, скажений, але на собі випробувати чужу скаженість не збирався. Тим паче в мене були інші плани. Щось накшталт: Аїд-фестиваль-труп Івана-Київ-Елізбет.

Я біг, не жалкуючі ніг. Не було навіть часу усвідомити, що я не чую ані стука власного серця, ані дихання… Простір навколо був похмурий: порожні будинки, розбиті вікна й зарості бур'яну, що пробивалися крізь тріщини в асфальті. Стара Прип'ять виглядала, наче її давно забули. Ніякої сучасності, ніяких роботів-обслуговувачів чи летючих таксі. Одні лише уламки минулого і спокій, який хіба що дратував. Мене лише турбувало питання чому тут існує таке гадство, як поліцейські роботи.

– Порушення правил порядку зафіксовано, – монотонно повідомив робот, лунаючи з-за рогу – Зупиніться для обшуку.

"Та йди ти…" – подумки вилаявся я, продовжуючи бігти.

Мій погляд зачепився за старий кіоск, який майже заріс бур'яном. Він виглядав так, наче часом його просто забули. Не знаючи, що ще вигадати, я забіг усередину, сподіваючись сховатися. Робот, напевно, не одразу знайде мене тут.

І ось тут почалася чергова проблема: кіоск був не лише запилений, а ще й наповнений чимось липким. Я ненавидів бруд, особливо цей наліт часу, який чіпляється до всього..

Заскочивши за якусь старомодну шафу,  я  спробував зберігати тишу. Це було складно, бо мої ноги неочікувано зачепили щось металеве під шаром сміття. Почулося бридке гудіння прогнувшогося під моєю вагою металу.