Глава 4. Мутант

Pov Дмитро

Прокинувся я від противного писку будильника, вмонтованого в систему «розумний дім».

– Оце наснилося – протирав я очі, та помітивши, що знаходжуся не в себе і взагалі-то на підлозі здивовано зогледівся.

Я сидів на ламінаті, коло відкритого вікна Іванівського номеру. Минула ніч по частинкам спливала в пам’яті.

– Не наснилося? – не без здивування оглядаючи чужу кімнату запитав я самого себе. На диво, її хазяїна тут не було.

Вставши, я потягся, відчуваючи як з кожним хрустом позвонки стають на сої місця і позіхнув. Думки волочилися в’яло, тіло гуділо від не зручного сну. Треба було щось вирішувати… якось діяти, та мозок відмовлявся працювати і я навіть не уявляв що робити далі. Рухи були повільні, сонні. Руки, як і шкіра відчувалися нормальними, та я не одразу це усвідомив.

Не особливо замислюючись я підійшов до вікна і смикнув важкі штори, але тут же з шипінням відскочив, впавши на підлогу і тут же повзучи назад, до самої стіни. Мене наче облили окропом. Обличчя, в тих місцях де не було прикрите  маскою палало, пекло, зуділо. Біль був нестерпний.

А штора, мотильнулася і впала назад, як ні в чому не бувало, залишивши лише щелину, з якої лилися косі сонячні промені, креслячи на підлозі чітку лінії. І саме і цей момент в кімнату заскочив Іван.

– Господи – ледь не виронив він свої колу і банку з морозивом – що з тобою? – підскочив він до мене.

Я все ще шипів, затискаючи обличчя, а тому відповісти не зміг. Іван відставив свою важливу ношу і присівши коло мене спробував роздивитися рани. Навіть намагався відтягти мої долоні від обличчя, та марно.

– Та покажи ж ти… – вперто відтягував музикант мої руки і жахнувся, як тільки все ж таки зміг побачити моє обличчя – Як ти так?

– Як? – гаркнув я на нього.

Біль дещо вгамувався, натомість моє роздратування, навпаки росло.

– В тебе опік на пів обличчя – з деякою ноткою недовіри до власних слів озвався юнак. Його, схоже, дивувала вся ця ситуація.

– Опік? – жахнувся я. Тож мені не здалося…

Я спробував торкнутися вже, на диво, і справді нормальною рукою, без кігтів, але з подраними перчатками на кінчиках пальців, обличчя, однак тут же зашипів від болю.

– Та не чіпай ти, якщо боляче! – гаркнув на мене музикант – Як ти взагалі так примудрився? – не міг повірити Іван.

– Там щось у вікні – озвався я, прикусивши губу, аби не видавати зайвих звуків. Не ніженка.

Було боляче, та поступово цей біль вшухав.

– В вікні…? – ехом озвався Іван, а потім нахмурився – Ти що знущаєшся з мене?! Як ти обпікся?

– Ти бачиш тут окроп? – загарчав я у відповідь – чи відкрите полум’я? Кажу тобі! Там щось у вікні!

Іван з підозрою покосився на мене. Він явно не вірив у це, та, схоже, вирішив перевірити і крадькома, наче той шпигун з фільму, по тіні наблизився до штор, визирнув у щілину. Нічого, схоже не знайшовши він вже без страху розкрив штори і вгледівся в пейзаж за вікном.

– Друже, я не знаю, що з тобою... там немає не загадкових порошків, ні підозрілих рідин, ні навіть кілерів – з ноткою стурбування обізвався Іван – Може в тебе хронічне загострення альбінізму? – вточнив він, але мене несподівано осінило

– Рідина! – скрикнув я, наче вжалений кимось.

– Що? – аж смикнувся товариш з переляку.

– Була підозріла рідина!!! – твердив я, наче Іван міг щось зрозуміти. Згадалося огидне тепле і загадкове «щось», пара крапель якого впало на мої долоні в музеї.

– Де? – усе також розгублено запитав хлопець.

Я в деталях згадав учорашню пригоду і переказав її товаришу. Його обличчя під час цієї розповіді застигло в дивному виразі шоку, скепсису і підозри.

– Во ти влип... – констатував він – Хоча, чекай... а чи не дуриш ти мене? – насупився він – в тебе немає кігтів, та й все це схоже на вигадку...

Я здивовано поглянув на власні руки. І справді... вже нічого немає. Хотілося ще й зняти маску, аби перевірити чи знову в мене нормально обличчя, але зупинила присутність Івана.

Натомість я замислився. Але ж воно все було! Куди ділося? Може і справді вигадка? Гра засумувавшого розуму... я одразу підозрював що чогось нанюхався.

– Та чекай – несподівано осінило мене – Чому ж я опинився не у себе, а в цьому номері? Чому перчатки подрані і саме так, а не інакше? – зняв я з себе нещасні шматки тканини

– Чорт тебе знає – знизав плечима Іван і тут же поцікавився: – А чи правда в тебе опік від сонця? – і не довго думаючи, вирішив перевірити смикнувши мене за руку на сонце.

Бліду шкіру одразу різанув нестерний біль. Руки самі собою нервово задригалися, а пальці перетворилися в чималі стальні кігті. А відчув як від нещасної кінцівки, яку тримав іван, по тілу розходиться смертельний холод

– О, леле.. – шоковано прошепотів хлопець. Його очі мимоволі звузилися – то це правда. Ну що ж... – відпустив він мою руку – вітаю, ти тепер мутант.

Я лише шипів від болю.

Мутант? Що за дурниці? Він зовсім з глузду з’їхав!

Мимоволі згадалися слова старця на вулиці… його попередження… мутанти? А здалося такою дурницею спочатку… та тепер іншого пояснення, іншої назви всього цього я не бачив. І що, дідько дери, мені з цим робити? Та, Іван, схоже переймався далеко не так сильно, як я. Хоча що дивного? Все як і завжди.

– Треба перевірити в інтернеті про твою бабу-рибу. Може хтось окрім тебе її тут бачив. Таке від преси не скрити. А поки що я схожу, куплю тобі щось проти опіків – схопивши зі стільця свою сіро-фіолетову куртку озвався Іван, та несподівано завмер, шоковано дивлячись на мене.

– Ну що там знову? – озирнувся я на дзеркало.

Я тільки-но перестав плекати бідолашну обпечену кінцівку, як цей погляд знову змусив мене напрягтися. Відповіді не послідувало і я підскочив до дзеркала, шукаючи її самостійно.