Глава 3. Місто-привид

Pov Дмитро

Місто здавалося таким занедбаним і забутим. Наче його свідомо залишили позаду. Наче тут ніколи не було ні радості, ні щасливих спогадів, ні розвитку…

Прип’ять.

Забуте Богом місце.

Думки крутилися в голові, як хмари над дахами багатоповерхівок. Що ми тут робимо? Чому Іван так наполягав, щоб ми приїхали? Тут немає жодних фестивалів, жодних вогнів, жодних людей. Тільки пусті вулиці, де вітер гуде між розбитими будинками, наче співає свою журливу пісню про втрачені життя і покинуті мрії на світле майбутнє колись відновленого міста.

Я йшов безцільно, майже підсвідомо вибираючи дорогу між старомодними, але, на диво, доглянутими будинками. Дихали медом пістряві навіть у нічній напівтьмі клумби. Було видно, що хтось їх любить, доглядає…

Весь цей час думки про сестру не покидали мене. Елізабет, моя мілка заноза, мамина принцеса і квіточка, якій зараз так важко. Вона в лікарні, одна, а я тут, у цьому мертвому місті. Вона завжди була такою сильною, намагалася не показувати, як їй важко, аби я не турбувався. Я ж все одно ніколи не міг залишити її одну. Якось підсвідомо відчував, коли вона намагається щось приховати… Навіть зараз, коли вона сама мене відправила сюди, я почувався винним, що покинув її.

З такими думками я зупинився перед старою будівлею. То була станція техобслугованя роботизованої техніки. На вікнах темні плями часу, двері зірвані з петель. Колись тут, мабуть, вирувало життя, сміялися діти, люди будували майбутнє. А тепер тут лише тиша і порожнеча. Все завмерло, не маючи сенсу, а може й сил на життя…

Відкинувши голову назад, я подивився на синювате зоряне небо. Зірки тут були такими ж, як і в Києві, але вони ніколи ще здавалися далекими, холодними.

Йдучи далі і не знаючи, що шукаю, я відчував, ніби мушу щось знайти. Можливо, хоч щось, що дозволить мені зрозуміти, навіщо ми тут.

Місто було справжнім лабіринтом, де кожна вулиця вела в минуле. Це місце наче засмоктувало в себе, не відпускаючи, змушуючи мене думати про те, що ми всі насправді тут робимо. Ні, не лише в Прип’яті… Не лише ми з Іваном. Всі люди в цьому житті.

Подібний філософський настрій був мені не звичний. Схоже, це був дурний влив цього дурнуватого місця. Забуті будівлі, безлюдні, темні вулиці…

Та, на справді, все було не так вже і погано. По вікнах висіли штори, натякаючи на життя за ними, сяяли вікна, іноді проїжджали машини. Можливо, місто здавалося таким безлюдним із-за пізньої години. Це в Києві життя вирує цілодобово, а нормальним людям все ж таки треба іноді спати, а не бігти в колесі з роботи і розваг, наче ті вивірки.

Я продовжував іти далі вулицями, занурений у свої думки. Навколо було тихо, тільки вітер свистів поміж будівлями. Раптом я побачив, як попереду на лавці сидить старий чоловік. Його сіра борода опускалася майже до пояса, а зморшки на обличчі були такі глибокі, що, здавалося, вони приховують усю мудрість світу. Чи, можливо, всю його печаль на межі зі скаженістю.

Я вже хотів пройти повз, як раптом старий підвів голову і подивився на мене своїми пронизливими, майже божевільними очима.

– Ти не боїшся, хлопче? – його голос був хрипким, наче він давно не розмовляв з людьми – Тут не місце для таких, як ти.

Я зупинився, розглядаючи незнайомця. Можливо, він просто старий дивак. Мабуть, заскучав на самоті тут, ввечері і вирішив скористатися нагодою поговорити. Та все одно щось чіпляло в його безглуздому, самотньому образі… щось дивне, ледь помітне… Життя? Життя посеред цієї забутості…

– Чого мені боятися? – відповів я байдуже, дивлячись йому прямо в очі – Хай мене всі бояться. Яким би не був темним ліс, ти маєш знати, що ти тут – найстрашніше.

– Ні, синку ти не розумієш… – покачав головою старий.

– Що це я не розумію?

– В цьому місті є чого боятися – запевняв дідуган зі скаженим блиском в очах.

– Що, наприклад? – скептично вигнув я бров, все також стоючи розслаблено, з руками в кишенях.

–  Мутанти, хлопче, мутанти! – шепоче він, а його голос стає ще нижчим і загрозливішим. – Вони тут повсюди, з химерними здібностями… Вони можуть змінювати свій вигляд, читати думки, вони небезпечні!

Я хмикнув. Чесно кажучи, мені набридли всі ці страшилки. Ось що буває, коли люди живуть у забутому місті: розповідають один одному казки, щоб хоча б якось розважитися. Мутанти, не людьські здібності, небезпеки... Повна маячня. В Києві ті, кому нічим зайнятися теж про таке розмовляють. Заговори, перевороти, ГМО…

«Хоча… чисто теоретично це місто, яке постраждало від радіації, тож може…– закралися міркування в мою голову, та я швидко відкинув ці дурні думки, трухнувши головою – ні, що за дурниці»

– Мутанти, кажеш? – перепитав я з іронією в голосі – І які ж вони?

Старий різко встав, дивлячись на мене так, наче намагався зчитати мої думки.

– Вони серед нас, просто їх не видно, – він піднімає руку і вказує пальцем на мене – Вони можуть бути навіть у тобі, молодий чоловіче.

Я не зміг стримати іронічної посмішки(навіть деякого оскалу) і саркастичного хмикання. Ну от, зустрів ще одного божевільного. Замість того, щоб продовжити цю безглузду розмову, я вирішив піти далі. З мене сьогодні пригод вистачало. Вистачало набридливого супутника, подорожі. Сьогодні за винос мого мозку відповідав Іван. І він не погано справлявся. Нащо ще когось шукати?

– Ну так, дідусю, звичайно. Буду мати на увазі, – фиркнув я, йдучи далі.

Старий продовжував щось бурмотіти собі під ніс, але я вже не слухав. "Скажений якийсь" – лиш і подумав я, віддаляючись від нього. В такі байки я ніколи не вірив.

– Дурне місто – пробурмотів я собі під ніс, продовжуючи йти крізь цей застиглий у часі лабіринт. Старі будівлі, які вицвіли під сонцем, стояли мовчазними свідками минулого, а тепер стали лише фоном для безглуздих розмов про мутантів і тихої, блідої подоби на життя. На кой чорт я взагалі погодився на цей фестиваль? Ну правда! Ще й на подорож з Іваном... І ось тепер блукаю тут, ніби мені більше нічим зайнятися. Не дай бог ще хоч кудись з ним поїду.