Глава 2. Складна подорож

Прип’ять

Темрява поступово обіймала околицю Прип'яті, вулиці якої вже давно перестали дихати життям. Це місто, здавалося, застигло у часі: напівзруйновані будівлі, порослі мохом і дикими рослинами, мовчали під покровом ночі…

Старі ліхтарі рідко випромінювали слабке світло, залишаючи лише тіні, що танцювали на потрісканому асфальті. Відлуння минулих років тяжіло над містом, ніби саме повітря просочилося старовиною і забутими спогадами. Залишилися тут лише холодні руїни, які мовчазно спостерігали за новими господарями цих місць. Господарів жахливих околиць, в які не ходили навіть місцеві

Посеред променів вечірнього сонця, п’ять фігур рухалися безмовно, порушуючи тишу своїми кроками. Їхні тіла, здавалося, поєднувалися зі зруйнованими ландшафтами. Один із них – худий, з комашиними кінцівками і металевими руками, які вилазили з панелі на спині, неприємно скрегочачи, коли він рухався. Механічна лінза на його оці миготіла, вловлюючи найдрібніші рухи навколо. Його постать випромінювала якусь холоднокровність і невидиму владу, ніби всередині він знав щось, чого не знають інші.

Поряд із ним блукав ще один – обережний, майже беззвучний, його зміїні очі відбивали кожен промінь лунного світла, світла ліхтарів що іноді блимали тут. Іноді проблискувала луска, яка, хоч і зливалася з шкірою, додавала чогось моторошного до його вигляду. Але в цілому він міг би здатися звичайною людиною, якби не ті цікаві особливості і неймовірна розсіяність, що межувала з амнезією.

За ними спішив інший – малий, двоногий ящір, зовсім дитина на вигляд, з невгамовною цікавістю в очах. Його хода була легка, але напружена, як у тварини, готової втекти чи напасти. У ньому було щось дитяче і водночас дике.

Останній був найграндіозніший: високий, із жовтою шкірою, яка то плавилася, то тверділа від найменшої зміни температури. Його обличчя було понівечене опіком, який оголював частину зубів й кісткок, проте він схоже не зважав на це, тримаючись з непохитною впевненістю. Його руки, схожі на стовбури дерев, м'язистий тілосклад спортсмена, а з голови – роги, мов в міфічних чудовиськ із давніх часів.

Їхні постаті змішувалися з атмосферою цього міста-примари, яке стало їхнім прихистком. Вони йшли мовчки, у пошуках чогось, що могло б повернути їм їхні втрачені людські життя.

Нічний спокій був порушений несподіваним нападом. З криком і сплеском води на них раптово з озера напала жінка-риба. Її тіло було покрите блискучими лусками, а очі горіли ненавистю і люттю. Вона кинулася на першу жертву – найменшого з них. Ящір встиг ухилитися, але одразу ж опинився в небезпеці, коли риба схопила його своїми сильними ластами, наче обіймала здобич, готова її поглинути.

– Чорт! – вилаявся чоловік з опіком, кидаючись, наче бик із рогами вперед – Відпусти його!

Молодий напівзмій в цей момент витягнув із кишені свій власноруч зібраний пістолет. Але замість того, щоб стріляти, він завмер. Очі напружено шукали кнопку, яка мала активувати зброю. У голові раптом заплуталося все – наче невидима сила змусила його забути, як користуватися власним винаходом.

– Миколо! Стріляй! – закричав мутант з механічним оком, замахуючись своїми металевими руками. Він легко схопив злодійку, яка все ще тримала бідолашну дитину.

– Я… я не можу… – розгублено відповів змій-Микола, його руки трусилися, а пістолет залишився бездіяльним.

Тим часом рогатий ударив рибу, відкинувши її на землю. Вона випустила малого ящіра, але, перш ніж її змогли зв’язати, жінка вирвалася зі сталевих рук вченого з механічними оком. Її тіло, слизьке і гнучке, легко вислизнуло з захоплення.

– Ви не зможете зупинити те, що вже йде, – її голос став хриплим, майже гіпнотичним. – Ой, чекайте… бачу. Скоро вас спіткають проблеми і невдачі. Прийде Темний Жнець… і вашим радощам прийде кінець!

Риба різко обернулася і втекла, зливаючись із ніччю, а її голос ще довго лунав у вухах.

– Вона тепер, що, майбутнє бачить? – роздратовано запитав рогатий спортсмен, складаючи на грудях руки.

– Може, їй треба в цирк, до ворожок, – промовив роздратований малий ящір, намагаючись заспокоїти своє дихання.

– Миколо, чорт забирай! Що сталося? – мутант-напівкомаха повернувся до Миколи-змія, а той лише знизав плечима, зніяковіло поглянувши на свою власну зброю.

– Не знаю… Я забув, як це працює, – прошепотів він, відчуваючи свою провину і ховаючи очі.

– Оце так передвістя. Тепер і жнець якийсь нас шукає. Прямо ідеальна ніч, —кинув рогатий мутант сердитий погляд у бік, де зникла жінка-риба, зовсім не слухаючи виправдань свого молодого товариша.

Усі дивувалися й дратувалися від незрозумілих слів риби. Вони точно були безглузді, але мутанти не могли відмахнутися від тривожного передчуття.

Київ

Pov Дмитро

Наступного ранку, нехотячи, я збирав свої речі і ще до світанку попрямував до Івана. Він жив у невеликому, але доволі багатому будинку, на відміну від мене, квартирного.

Будинок був новим і ще з далеку кидався в око: двоповерхова будівля з великими вікнами, мерехтливою підсвіткою і садом каміння, разом з фонтаном на задньому дворі. Все виглядало охайно, навіть трохи стерильно, як у дорогому готелі. Звісно, не зі старань Івана. За двором і домом доглядали роботи, а керував їми найнятий «дворецький».

Я не хотів заходити всередину, але Іван вже з порога почав кричати:

– Заходь, заходь, мені треба ще п’ять хвилин!– я знав що в нього, як казали у нас в цирку, циганські міри часу, однак все одно вирішив не заходити, усівшись на лаві коло входу і гладячи якусь дворову кішку. Не буде ж він одягатися вічність в решті-решт.