Глава 1. Поїхали! ЛонГю і фестиваль

Прип’ять, 2052р

Весна в Прип'яті завжди відчувалася по-особливому. На околицях і у покинутих будинках, між тріщинами асфальту, крізь зруйновані стіни проростали молоді зелені пагінці, які здавалися символом надії та відродження в цьому забутому Богом місці. Однак, тут завжди був і тягар темряви, ніби сама природа нагадувала про щось похмуре, приховане за її красою. Повітря було насичене запахом цвіту, але цей аромат здавався неприродно густим, ніби таїв у собі щось інше – невидиму загрозу.

Чоловік, на вигляд не місцевий, гуляв між порослими деревами й кущами, занурений у свої думки. Його мета була зовсім неясною навіть йому самому, але крок за кроком він наближався до чогось важливого, хоча й сам не розумів до чого. Каштанове коротке волосся розвивалося від легкого подиху вітру, не природно червоні очі шарили довкола. Хрустіли під кросівками мілкі камінці. Джей давно вже жив тут, у Прип’яті, та все виглядав як чужа частинка суцільного, старого механізму.

Несподівано його погляд зачепив дивний блискучий предмет, що виднівся між стеблами трави. Його цікавість не дозволив пройти повз. Хлопець нахилився і побачив кулястий об'єкт, який нагадував одночасно щось живе й мертве. Зелена пласмасово-залізна куля мала дивні орнаменти, що схожі були на листя, лози та шипи, які оповивали її поверхню. М'які, плавні лінії нагадували про життя, про нескінченне оновлення природи, але шипи надавали їй моторошного вигляду – вони ніби оголошували про смерть і руйнування. Листя і колючки перепліталися в химерному танці, утворюючи враження, що ця річ одночасно творить і руйнує.

Він обережно взяв кулю в руки. На мить здалося, що вона пульсує під пальцями, ніби жива істота, а не предмет. Його тіло пройняв холод, що здавалося, роздирав з середини, а потім, наче хвиля тепла, через його душу прокотилося відчуття сили. Чоловік затамував подих. Щось у ньому відгукнулося на присутність цієї кулі, незвична сила накрила його, вселяючи дивне відчуття величі. Він відчув одночасно потужність і тендітність світу навколо. Здавалося, що в його руках опинилася міць, здатна керувати життям і смертю.

Пейзаж довкола нього наче змінився. Синє небо над головою, свіжа весняна зелень, що тягнулася до сонця, здавалася чимось нікчемним перед тією силою, яку чоловік відчув у цій загадковій кулі. Він відчував всесилля. На мить здавалося, що він може зробити все – повелівати життям, викликати бурі, можливо, навіть зупиняти час. І в той же час щось ніби шепотіло, що ця сила вимагає жертв, що за все треба платити.

Занурившись у це нове відчуття, Джей зрозумів, що більше не може бути таким, як раніше. Проте він усе ще не знав, що саме це за предмет. Його розум намагався збагнути значення знахідки, однак куля і її походження залишалися загадкою. Туман думок і всесильна міць, що текла через нього, залишали більше запитань, ніж відповідей.

Очухавшись від цього дивного марення Джей поспішав до лабораторії, його серце калатало від хвилювання, а руки стискали загадковий шар, який, здавалося, щойно змінив усе його життя. Змінив світочуття… Він пробирався крізь вузькі коридори, покриті пилом і залишками старої техніки, відчуваючи, як відчуття сили і всесилля пульсує в кулі в його долоні. Важкі двері лабораторії зі скрипом відкрилися, і він увійшов усередину.

У приміщенні, серед безлічі дивних приладів, стояв чоловік. На диво, житель цього обителя знань зовсім не походив на лаборанта: одягнений у ковбойський капелюх, шкіряну куртку і високі чоботи, він більше нагадував героя вестерну, ніж вченого. Джей не був здивований таким дивним контрастом між високотехнологічною лабораторією і цим персонажем з минулого. Він давно вже звик до таких дивацтв його знайомого – він любив наряджатися, однак і в своїй справі був кращий.

Ковбой із цікавістю розглядав нову зброю на столі перед собою – великий футуристичний пістолет, що світився блакитним світлом. Але його увагу одразу привернув старий знайомий і та річ, що він приніс із собою. Шар у руках Джея сам собою притягував погляд.

– Що це в тебе? – ковбой підняв погляд і хижо всміхнувся, наче передчував щось велике.

– Я хотів це в тебе питати – озвався Джей задумливо розглядаючи знайдену річ – Я знайшов це на вулиці і навіть не уявляю, що це.

Хлопець хотів ще щось сказати, пояснити те, що вселяла ця дивна куля, чи хоча б запитати, що це за сила, яку він відчував, але ковбой не дав йому і шансу на це. Підскочивши до нього, він простягнув руку, легко вихопив кулю з його пальців і почав уважно її вивчати. Лише на мить його очі блиснули інтересом, ніби він побачив у цьому предметі щось значно більше, ніж простий шар. Більше, аніж кусок пластмаси. Потім він глузливо всміхнувся.

– Цікаво... Дуже цікаво, – пробурмотів ковбой, не пояснюючи більше нічого.

Чоловік пішов до свого робочого столу і дістав великий аркуш паперу, не сказавши ані слова. Вихопивши з-за вуха ручку, він почав креслити щось грандіозне, абсолютно не зважаючи на присутність Джея. Лінії на кресленні з'являлися швидко і впевнено, але виглядали абсолютно незрозумілими – це було щось велике і складне, наче якийсь новий механізм або зброя.

Джей стояв поруч, спантеличений і знервований. Він досі не розумів, що сталося, і що це за сила, яку він випадково знайшов. Але ковбой не збирався нічого пояснювати, повністю поринувши у свої плани. Хвилин через десять недовчений схопився за щось по типу паяльнику, і ця загадкова річ почала посилено випускати іскри, ніби намагаючись знищити знахідку Джея.

Хлопець злякано дивився на те, що відбувалося. Коли загадковий «паяльник» торкнувся кулі Джей нервово кинувся, аби повернути її, однак зустрівся зі злим і холодним поглядом вченого. Від цього скаженого блиску очей в середині все мимоволі стиснулося…

В результаті Джея виперли із лабораторії, так нічого і не сказавши…