Глава 23 Соларит

Глава 23 Соларит

Величний птах, пішов у піке, склавши крила наче пірнаючи у воду, притискаючи кігтисті лапи. Його вершник, притиснувся наскільки міг, спис зник з рук як і щит. Поводи були в його руках і були наче виткані з тонких ниток світла, тягнулися від захисту голови. Сідло, було наче старовинне, з гравіюванням на невідомій мові, для цього світу, та на Землі, її давно знали. Спину підтримувала спинка, що була гнучка, розумна матерія, котра підлаштовувалася під ситуацію, аби захистити власника. Ноги були закріплені затискачами, щоб носій не випав випадково і могли легко від’єднатися, якщо так треба.

Ще декілька птахів, кинулися за ним, наче він був ватажком. Останні, пішли атакувати біороїда і відганяти ворожий флот. Об’єднаний флот Альянсу, не чекав доки по ним просто почнуть кидати списи. Відкрили вогонь, зі всього, що тільки могли і при цьому, адмірал, дав наказ відходити. Зброя людей, геть ніяк не шкодила птахам, чи вершникам. При потраплянні, спалахувало світло і жодного пошкодження не було. Здавалося, що їх геть не існує, це лише міраж, котрий може жахати і все. Та сміливців, щоб це перевірити не було. До птахів, наближалася лише хмара, що йшла курсом на велику браму.

Едвард, спокійно продовжував падати. Не кричав, не крутився, геть ніякої реакції, як тіло, котре покинула душа і розум. Він точно бачив, як до нього летів страхітливий птах і жодної реакції. Будь-яка людина на його місці, робила хоч щось і байдуже, що вона знала про безглуздість своїх дій. Можливо, що він змирився зі своєю участю, як би це сумно не звучало. Вітер ревів у вухах, заглушаючи усі вибухи, що відбувалися в повітрі, навіть крик птахів, не було чутно. Лише власні думки, котрі бачили життя, котре він прожив.

Птах майже зблизився, почав повертатися кігтями до Еда і як тільки вони порівнялися, схопив його. Великі жовті лапи, на котрих шкіра була груба і довгі чорні кігті. Цими кігтями, птах розривав гнізда менших істот, що іноді робилися з металу та каменю, мало що, могло зупинити ці пазурі. Крила та хвіст, розкрилися створюючи максимальну зону тиску і скидаючи швидкість. Після чого, мах крилами, що створило зону турбулентності і птах, полетів від брами. Було видно, як вершник відчув усю силу навантаження, що вдарилося в нього.

Уже в польоті, вершник відстебнув праву ногу, та скинувся з лівого боку птаха, перевіряючи стан Едварда. Сам птах, ще раз махнув потужними крилами і опустив голову до хлопця також. Цікаво крякнув і легко торкнувся хлопця. Від відсутності реакції, він застогнав.

- Навіть так, до хмари! - спокійно мовив вершник, мелодійно медовим голосом.

Птах радісно закричав і різко, завернув до хмари. Вершник швидко повернувся в сідло і, підняв свій спис, що яскраво засяяв, розганяючи хмари. Ця дивна хмара, що залишилася від Аурума, була брудного кольору та від спалаху, почала розчинятися. Та почав з’являтися, Тюльпан Вітрів з його міражами. Ніс, почав відчинятися, даючи доступ до ангару.

Хоч це і було дивне, навіть для світу оболонки. Та флот, що так боявся птахів і тікав від них, зупинився і відкрив шквальний вогонь, як тільки побачили Тюльпан. Здавалося, що це не була команда з гори а бажання, кожного каноніра чи матроса. Наче вони мали вже накази, котрі почали виконувати, як тільки побачили головну ціль і не важливо, переживуть вони її чи ні.

Залп за залпом, вони обрушували на Тюльпан, як він відкрив вогонь у відповідь. Кожен міраж, робив свій постріл, тільки всього один промінь і три гармати, з запуском ракет. Цього було мало, щоб зупинити флот і тут, птахи, перейшли в наступ. Ніщо, не могло протистояти цим списам, та в такому шквальному вогні, почали падати птахи і зникати в повітрі, наче їх і не було. Це призводило, до куди страшніших криків птахів. Вони кидалися на суда і рвали їх кігтями та дзьобами, викидаючи людей в простір. Геть не їли їх, можливо нехтували, чи люди для них занадто несмачні а може непоживні. Як сталися нові спалахи світла і сплеск радіації, це Аурум, повернувся у бій. На нього, ніхто не звертав уваги, їм потрібен був лише Тюльпан. Фанатичні накази, ніхто не міг відмінити. Такі накази, в'їдалися в підкірку мозку і навіть ложкою, ти не виколупаєш її. Псіон, робив ці накази, сенсом твого життя як просте для людини дихання, не будеш виконувати - не будеш дихати.

Та птах з Едвардом, геть не звертав на бій і постріли в його бік. На спині вершника, з’явився каплеподібний щит і коли, снаряд мав потрапити в птаха. Щит спалахував і світло, відходило від нього, спалюючи снаряд. Вибух на Тюльпані і променева гармата розлетілася на шматки. Ну а птах, склав крила та влетів в ангар Тюльпана Вітрів. Потрапивши в нього, махнув крилами, щоб загальмувати і під тонкі золоті нитки, що йшли від вершника, випустив Едварда з пазурів, беручи в дзьоба і чіпляючись лапами, наче за насіст за верхнє парковочне місце. Птах, обережно поклав хлопця на підлогу і почав, обережно торкатися кінцем дзьоба, перевіряючи ти той живий. Дивно бачити, таку приязність від птаха, до людини. Вершник розстібнув свої ноги і ступаючи по світовим ступеням, почав спускатися до підлоги. Птах так і залишився висіти догори дриґом.

В ангар влетіла Лаура, вся мокра та зі збитим диханням.

- Готуйте ядро! - велів вершник, доки ще не ступив на підлогу.

- Яка вірогідність? Ще ніхто не пережив цього! - закричала Лаура.

- Виконуй дитино! - і далі веліла вершник.

- У вас, немає часу, його радіація виходить з під контролю. Третя легеня, не може впоратися, вона перенасичує усі Соларитні органи. - мовила Тюльпан.