Глава 20 Інша сторона

Глава 20 Інша сторона

Єлизавета разом з Аріфом і їх поводирем, йшли темним коридором, де геть не було світла. Лише палиця Аріфа, освітлювала усе навкруги. Повітря, тут було важке і старе зі старечим смородом. Знаєте, це як відкрити стару банку і звідти вирветься затхле повітря. Коридор від брами, був коротким, та конусним, сходився до дверей, можливо це зроблено задля захисту і це, підтверджувалося тим, що відкривши двері, потрапили в шлюз переходу. Пройшовши його, опинилися в кімнаті, куди вело багато дверей з яких тягнулися рейки і більша частина дверей, була під стелею.

Далі, вони йшли ще одним коридором і піднялися на поверх вверх, опинившись в сферичній кімнаті.

- Нарешті! Аріф, мені треба знати де, Я, знаходжусь і активуй тут усе вже, повітря хоч і холодніше та смердить. Треба прочистити його.

- Виконую. Ви вже зв’язалися з Протекторатом? - спитав Аріф, рухаючись до центрального пульта керування.

Постів кервування тут було з десяток, усі виглядали як сукупність дзеркал зі сферам, без крісел. Та на підлозі, були відмітки, можливо щось там ховалося, чи це просто зона праці. Головний пульт, як вирішив Аріф, був по центру кімнати, шість великих дзеркал, в темряві нефритового кольору.

- Щось заважає. Можливо Я просто ослаб, чи ми задалеко, від скупчення людського Ефіру. Ксенонським не хотілося би користуватися, він брудний і мерзотний наче болото, грузнеш в ньому, так і втратити себе можна. Ти займайся своєю справою і не лізь в мої справи... А і, знайди командну консоль для нашої принцеси, думаю і тут є речі, котрі вона може активувати.

- Виконую пане. - чомусь, Аріф почав шкутильгати.

Виставивши руки вперед, з його широких рукавів, почали висовуватися кабельні змії. Вони повільно шукали свої цілі, щоб врізатися в порти керування чи батареї. Як знаходили, швидко кидалися туди і їх голова, починала змінюватися, щоб роз’єм підходив.

- Так і будеш мовчати? - він звернувся до Тіч. - Я же знаю, що контроль над тобою впав повністю. Воля твоя сильна, за це, треба нагородити тебе, давно не зустрічав настільки сильну волю, хоч ти ще дурне дитя.

Тіч, поглянула на нього грізним поглядом і блискавкою, спробувала витягти рапіру. Та її зупинили. Все одно, зброї не було, лише її вага відчувалася.

- Цікавий трюк, простий, та так не робити більше, не треба цього робити. Побережи сили, поруч зі мною ти геть нічого не змож... - він упав на коліна, важко дихаючи та кашляючи.

Перед очима, з’явилися швидкі видіння. Подвійне коло горизонту подій, поглинало яскраве сонце, що з’явилося нізвідки, його промені проходили крізь стіни станції. Де зустрілося з іншим світлом і це друге світло, мало багато крил та очей і за ним, гналася порожнеча, що відривала крила та пожирала їх. Та був там і фіолетовий туман, без формений та беземоційний, що лише тягнувся та нічого не міг зробити, лише хапав своїми нитками порожнечу. Порожнеча наздогнала крилату і почало вирвати їй очі, стаючи подібній до чорної діри. Як з’явилася перше сонце і почало повільно наближатися а з фіолетового туману, виринув струм, котрий схопив порожнечу і вони, почали наближатися до горизонту буття. Сонце було пронизане крилами і почало гаснути, як у крилатого почали відростати крила та очі. А фіолетовий туман, повільно розвіювався, втрачаючи сили, геть безсилий та радісний, наче знайшов справжнє щастя.

- Сказав-же не зможеш. - повторив він піднімаючись на ноги. - Цікаво, такого немало статися в іншому тілі, тим паче настільки нечітке. Це майбутнє, та наскільки давнє...

Тіч, трималася за те місце де була рапіра і її руки, набували дивного виду.

- Віддай їй іграшку, - велів псіон

Аріфа мантія, роздягнула пологи і звідти вийшла механічна рука, котра тримала рапіру. Жбурнула до ніг дівчини, та вона її відразу схопила і спробувала витягти з піхов. Стало видно тіло Аріфа, частково та все ж таки видно. Рука йшла десь з лопаток, далі все було сховано. Усе тіло, було вкрито рельєфними м’язами, схожими на найпотужніші канати і було бронзового кольору. Усі ті змії, виходили прямо зі шкіри і не з якихось отворів а були продовженням самої шкіри.

- Спробувати треба. - відповіла Тіч, відкидаючи волосся назад і розуміючи, що не можу дістати рапіру.

- Не треба більше цього. Ми повернули тобі могутню зброю, котрою ти ще не можеш користуватися. Тому, поки вислухай мене, в знак ввічливості, як би це дивно не звучало від мене...

Запалилося світло, яке швидко пристосувалося до персоналу.

- Знаєте Тіч... Ах так ввічливість, звіть мене Квітень, це моє справжнє ім’я, титул і багато чого іншого. Звичніше, чим та дурна кличка, за віки вже звик, до імені Квітень, воно гарне і я полюбляю, гарні квіти. Та лише, в землі, зрізані букети, це вже не те. Вони швидко тліють і в’януть, наче звичайні люди, з їх коротким життям.

- Що це за місце? Навіщо ми тут? - спитала Тіч, оглядаючи усе навколо.

- Скоро дізнаємося. Отже! Я бачу, що ви надзвичайно талановита, розумна, дисциплінована і маєте великі перспективи. Тому, мене осяяла думка! Якщо, ви приймете догмати Протекторату, то це принесе йому надзвичайну перевагу, як набуття нового Герцога. Тоді, ви зможете керувати всім цим світом, звісно під моїм чи чиїмсь іншим покровительством. Зможете перебудувати його так, як самі захочете. Хто крім Вас, юна Тіч, знає, що краще для... оболонки.