Глава дев’ята

Дихання було плутаним. Часом воно, здавалося, зараз припиниться, але ні. Дівчина уперта, тож померти просто так не могла. Тим більше, жодного болю не було, лише слабкість.

– Вдих, видих! Головне – не панікувати. Все буде добре.

Усвідомивши те, що вона залишилася сама, без жодної допомоги, а поблизу немає абсолютно нікого, Телія, що втекла, вже не сприймалася як комедіантка. А якщо приправити це слабкістю і відсутністю ідей, то... Ситуація виходить сумною, якщо взагалі не трагічною.

"А може спробувати когось покликати?" – виникла розумна думка, перебита іншою, не менш здоровою: «А якщо цей маніяк недалеко?»

– Але чого мені тоді бояться? Він просто доб'є. Щоб не мучилася.

Притискаючи рану, шатенка підповзла до найближчого дерева і сперлася на нього.

– Дурепа! І хто тебе змушував йти в такий час лісом? Та ще й Даміра прогнала! Ну подумаєш, не дотрималася б обіцянки. Або хоч би слідчого не проганяла! – лаяла себе міс Блеквул, а потім на кілька хвилин замовкла, прислухаючись до свого самопочуття. – Дідько! Отрута поширюється! І де вона лише аконіт роздобула? Ні б, яка інша, більш примітивна і доступна отрута. І обернутися не можна! Якби це була якась отрута, обернулася б і стало б легше, а так тільки гірше зроблю. Оце ти влипла, Еліс!

Поки дехто вів сам із собою дискусію, кров не так вже й повільно випливала з відкритої рани, а життєві сили залишали тендітну шатенку.

– І так я зустріну свій кінець? – вже шепотіла вона, зусиллям волі відганяючи від себе вічний сон, але все ж таки вирішила випробувати удачу: – Ау! Хто небудь є?

Про себе навіть додала: «Згодна навіть на маніяка» і тяжко зітхнула. А свідомість сказала у відповідь: «Арівідерчі, бебі», не боячись уже жодних загроз.

Елісбел провалилася в блаженну темряву. Ну, хоча б відпочине, хай і на тому світі. Та ось тільки відчула чиїсь слабкі дотики. Теплі, але тільки відчувалися ну уж зовсім ледве-ледве!

«Шановний маніяк, чи це Ви? - Запитала б дівчина, якби була в змозі. - А хоча мені вже все одно».

Ось знаходитесь ви десь незрозуміло де, спите спокійно, забувши про те, що це не сон, а смерть, вам все одно, що буде далі, а потім хоба! Хтось по щоках б'є. Потім ще й у рот щось гірке та неприємне наливає! А це вже проти правил! Отак було і з Червоною Шапочкою.

Сили одразу з'явилися, але перше, на що вони були витрачені – кашель та спроба повернути навколишньому середовищу цю мерзенну рідину.

Поки шатенка зі сльозами на очах кашляло, хтось ласкаво гладив по спині. Хтось теплий і приємний, тому навряд чи це вбивця невинних дівчат. Може це ангел?

Так ось, це ангел грубим і злим голосом Даміра промовив, як злий вовк:

– Тебе не на хвилину одну залишити не можна, нестерпне ти дівчисько.

Так Еліс хотіла огризнутися і сказати, що сам такий і вона його не кликала, але вийшло тільки жалібно і вимучено подивитися в очі занепокоєного чоловіка.

Під час різкого руху, м'язи живота жалібно занили, а в місці поранення знову відкрилася рана, що трохи загоїлася.

– Не питай як я зупинив кров. Але ти молодець, мої старання пішли нанівець. Не можна акуратніше, горе цибулеве?

Нехай гном і бурчав, але на руки дівчину взяв, козуб прихопив і зі своєю ношею вирушив у бік будинку Блеквулів.

Дамір всю дорогу продовжував лаяти шатенку. І за те, що пішла одна, і за те, що дала себе поранити, і за «красиві очі», і за безбашенність, і за непосидючість. Ну і ще багато за що, але Еліс була йому дуже вдячна. Незважаючи на сварку, він пішов за нею і опинився у потрібний час у потрібному місці. Як не як, він її рятівник.

– Не такий вже ти й гад, – видала Червона Шапочка зі стомленою усмішкою.

– Ну дякую, красуне! Комплімент рівня "богиня".

І щось їй нагадало це слово «красуня», але зараз не дуже думалося. Щось не те з цим словом, але що саме – питання.

Роздумуючи на тему почуття дежавю, красуня забула про більш актуальну проблему: реакцію сім'ї на її стан.

Коли перед будинком шерифа посеред ночі з'являється столичний слідчий, й так стало зрозуміло – чекай лиха, бідний батько.

Почувши наближення непроханого гостя, Дамір одразу ж вискочив надвір у піжамі, забувши про час, а коли чоловік почув запах крові, у душі почали схреститися передчуття чогось дуже і дуже поганого з негативними наслідками.

Побачивши на руках у гнома щось червоне, серце схвильованого тата перестало битися. Ледве встигши схопитися за паркан, чоловік зрозумів, що біда не оминула його крихітку. Але як? Коли він прийшов, вона спала. Чи?.. То була не Елісбел?

– Містер Блеквул? Що з вами? – спитав той, хто зараз на руках тримав його поранену доньку.

Несподіваний порив вітру подув саме зі спини Даміра, доносячи до перевертня ще й запах отрути.

– Дідько! Хто її поранив? Звідки він узяв аконіт?

Добірний мат з вуст Едвіна чути було дуже незвично, зате чоловік оклигався і відібрав Еліс у детектива.

Притискаючи дівчину до грудей, перевертень відніс її в будинок. Виважувати того, хто приніс цю непосидючу часу не було. Одна секунда вирішує все, принаймні у цій ситуації.

– Елла, готуй воду, ганчірки, і відвар із пустоцвіту.

– Навіщо? Що трапилося? – стурбована жінка в короткій нічній сорочці вискочила в коридор.

– Елло, швидше!

– Це Еліс? – заїкаючись жінка притискала долоню до губ.

– Елла!

Перелякана мати одразу прийшла до тями і забігала по дому в пошуках необхідних речей.

Тим часом Ед уклав дівчину на диван у вітальні, поки та вдавала, що непритомна. Яке було здивування чоловіка, коли розкриваючи дочку, він побачив на сукні надріз, величезну пляму від крові, але не побачив саму рану.

– Що? – вигукнув чоловік. – Як?

До речі, Дамір був за спиною чоловіка. Видихнувши, перевертень звернувся до дивного гному:

– Я не питатиму, як ти залікував рану, але скажи: аконіт виведений з організму?

– Її життю нічого не загрожує.

Ноги громили знесилили і він дзвінко впав на підлогу, хоча до цього стояв перед "вмираючою" на колінах.