Глава восьма

Будинок, сім'я та тепло – це ті речі, які були для дівчини найдорожчими до того моменту, як вона познайомилася з бабусею Ріси. І лише кілька оповідань вистачило для того, щоб перевернути її світ з ніг на голову. Еліс пам'ятає той день, начебто це було лише вчора.

Через деякі обставини Блеквулам довелося змінити місце проживання. Почати життя з чистого листа. То почуття страху перед невідомим, боязке стискання серця і здригання від кожного шереху забути неможливо. Тоді їй здавалося, що за ними усі спостерігають. Було відчуття, що за мить на них почнуть вказувати пальцями всі, кому не ліньки. Здавалося, що вони візьмуться за каміння, і закидають їх, залишивши безліч ран. Мельтешив страх того, що мамі, татові, братам зашкодять. Він пробирав до кісток сильніше за лютий холод.

Нерішуче злазячи з рук батька, малеча озирнулася. Коли вона побачила, що місцевим було на них начхати, Еліс не приховала полегшеного зітхання.

Несподівано на неї хтось налетів і повалив додолу. Колінка садила, рука боліла, але налякана дівчинка не проронивши ані сльозинки зіпхнула з себе невпізнаний об'єкт, що біжав на неї, і прийняла бойову стійку.

– Ай! – пискнула дівчинка, що збила з ніг. – Навіщо штовхатися?

– Що тобі від мене треба? – войовничо заволала Червона Шапочка.

– Елісе, тихіш, – присіла і спробувала її заспокоїти Елла.

– Але матусю!

– Вона не спеціально. Хіба не так?

– Так, – підтвердила тоді ще маленька Марісоль.

– Ріса! – підбігла до них Міліс. – Ти чому знову пішла без дозволу?

– Але бабусю, мені було нудно! Дивись якусь гарну дівчинку я знайшла, – запишалася своєю знахідкою дитина.

Не церемонячись дівчинка просто вказала пальцем на Шапочку і щасливо посміхнулася, являючи світові молочні зуби, що досі не змінилися на кореневі, в маленькому ротику.

– Хай вона і красуня, але ж не можна так, Ріса! Вибачте, будь ласка, мадам. Ви тут новенькі, чи не так?

Мама ніяково усміхнулася немолодій жінці, поки брати ховалися за ногами тата. Волосся тієї жінки було зібране, а вигляд охайний. Бабуся безцеремонної малечі була більше схожа на якусь фрейліну, ніж на селянку.

– Чи не хочете зайти до нас ненадовго? – запропонувала вона.

– Ед? – Запитала мама у батька.

– Якщо ненадовго…

– Чудово! – заволала криклива Марісоль, хапаючи Елісбел за руку і тягнучи в невідомому напрямку.

– Гей! Не чіпай! Матусе! Матусенько! Врятуй! Я не хочу!

– Вибач, Ріса, але Еліс не звикла до суспільства та спілкування з однолітками, – жінка ласкаво примовляючи зупинила дитину і підняла дочку на руки, дбайливо притискаючи до грудей.

– Це правда? – Здивувалася химерна дівчинка. – Але я хочу з нею погратись!

– Ріса, заспокойся, – шикнула мадам Айпріл. – Це не ввічливо.

Марісоль надулася і стала на місці, склавши руки на грудях. Так вона робила завжди, коли була незадоволена.

Навіть згодом вона не змінилася: не знає кордонів, не слухає порад і чужих думок, думає лише про себе. Дівчинка, яка робить все по-своєму. Щоб з гарною дівчинкою дружила тільки вона сама, Ріса розпустила всілякі чутки. І робила це віртуозно, залишаючись непоміченою. Це було у неї сімейне.

– Чому я зараз згадала про це? – Запитала у лісової прохолодиі Еліс.

Зараз дівчина боязко йшла через ліс, адже обіцянка дорожча за гроші, гордість домінує над страхом, а ось краса від холоду не рятує. А шкода!

Коли мама почула, що донька збирається до когось у гості досить пізно, вона сприйняла це по своєму. Дістала звідкись досить коротку сукню. Червоне та зухвале! Та ще й гольфи із туфлями. Якщо коротко – повний капець.

Не слухаючи заперечень жінка переодягла дочку, зробила зачіску і вручила кошик із пиріжками. Благо, під половицею у Еліс був прихований кинджал, а то б від неприємностей довелося б відбиватися туфлями, шпильками та пиріжками. Так собі перспектива.

Діставши клинок із притулку, вона сховала його під здобними виробами, і пішла до тітоньки Міліс, що жила глибоко в лісі. Кожен шурхіт сприймався як потенційна загроза, кожен звук здавався схожим на крок. І в одну мить шатенка зрозуміла, що їй це не здається! За нею справді хтось ішов. Але ж хто?

Плавним рухом Еліс запустила руку в козуб, намацуючи клинок, але не виймаючи. Червона Шапочка застигла на місці, а переслідувач підходив дедалі ближче, доки ніжна шия не відчула важкого подиху.

Еліс різко обернулася і приклала кинджал до шиї того, хто ще зранку відмовився з нею йти.

– Ти взагалі нормальний, га? Я мало не вмерла зі страху! Міг би хоч попередити, – кричала шатенка, на чиїх очах затягли сльози.

– Чи не Ви, міс Блеквул, благали мене про допомогу?

– Та коли таке було?

– Неважливо. Забери ніж.

– Що?

– Сховай свою холодну зброю, бо подумають ще не те, що треба.

– А що ти тут робиш?

– Еліс, я ж попросив.

– І чому нагрубіянив, якщо збирався піти зі мною? А ти точно Дамір?

– Востаннє попереджаю, – голос чоловіка прозвучав загрозливо.

А це вже тост… Ой, тобто знак. Ось і Еліс це так зрозуміла: притиснула кошик до себе ближче, ноги в руки – і вперед, ой! Тобто, назад. Вона ж бігла у протилежний бік від свого первісного напрямку.

– Камінь тобі в черевичок, – лаявся гном, біжучи навздогін, – куди ти драпаєш, ненормальна?

– Від тебе, лже-слідчий.

– Це я, “лже-слідчий”? Подивись на себе! Спочатку думаєш, потім робиш. Як ти взагалі до свого віку дожила?

Підсумком перегонкою стало падіння. Детектив не тільки наздогнав навіжене і налякане дівчисько, а й повалив на сніг, блокуючи подальші дії дівчини. Особливу увагу він приділив руці з кинджалом.

– Потрапила, яка кусалася! – Вигукнув на знак перемоги Бранов.

– Ух! Та що ти за людина така? То зі мною обтискаєшся, то з Альвіном, то ти говориш гидоти, то ходиш за мною. Вовк тебе покусай, що тобі від мене треба, га?