Пролог

– Елісбел, ти куди? – запитала мініатюрна шатенка у доньки, помітивши її біля виходу з дому.

– Як куди? Я ж учора казала, що мені треба прикупити манто. Вже зима, а в мене верхнього одягу немає. Дівчатка розповідали, що сьогодні на ринок мають нову партію манто привезти. У деяких на них навіть буде знижка.

– То може я схожу? А раптом захворієш ось так, без накидки бігати

– Так не гола ж і не маленька вже.

Брів матері здивовано поповзла вгору.

– Я про вік, – уточнила дівчина.

– Еліс, Еліс, – дорікнула вагітна жінка дочку.

– Все, мамо, – поцілувала невдоволену матір у щоку дівчина, – я втекла.

– Єгоза! – буркнула кареока.

– Уся в тебе!

– Йди вже! Якщо зустрінеш братів та батька, передай, щоб на обід раніше прийшли. Я качку запекла.

– Добре.

Повна ентузіазму, дівчина випурхнула з дому, назустріч прохолоді вулиці. На хвилиночку вона зупинилася, вдихаючи освіжаюче повітря з прикритими очима і мало не муркочучи від задоволення. Льодовий вітер наповнював легені, надаючи відчуття повної свободи від будь-яких рамок, почуття ілюзорного всемогутність окриляло. Ніби нічого не трапилося, але Елісбел була задоволена як кіт, що надихався валеріани.

У її бочці меду ложкою дьогтю стали плітки місцевих жіночок, що облюбували лаву сусіднього будинку:

– Чули: учора труп у лісі знайшли?

– Труп? Мертвий?

– Ні, Нюро, живий. Звичайно, мертвий!

– Я чула, що це Рісу знайшли.

– Да ти що! Бідолашна.

– А я ж їх з Еліс ось таку-у-усінькими пам'ятаю! До мене голяка по полуниці бігали, - сумно зітхнула бабуся.

– Оу! Елісбел, дитинко, йди до нас! – замахала тітка Гата, привертаючи до себе увагу.

Дівчина промовчала з приводу того, що бігати до старенької голяка по полуниці ніяк не могла. По-перше, вони приїхали сюди, коли їй було шість. У цьому віці вона вже до батька на роботу сама ходила, а не чужими городами напівголою лазила. По-друге, у Нюри полуниці ніколи не було. Шатенка заради цього допит із пристрастю місцевим влаштувала. Підсумок був такий: бабуся на городі нічого не вирощувала, хоч намагалася. У неї навіть кульбаба не прижилася!

– Доброго дня, пані.

– Ну, як ти, люба? – вкрадливо спитала Гата.

– В сенсі?

– То це, Марісоль же вчора в лісі знайшли. Мертвою, – нагадала Нюра, тим самим зіпсувавши дівчині настрій.

Вся легкість тут же випарувалася, у горлі застряг зрадницький ком. Адже тільки вранці їй здалася смерть знайомою лише страшним сном.

– Ем... Вибачте, тітоньки, але я це... спізнююся.

– Красуня, але дивна вона, Гато, - шепотілися вони за спиною Еліс, коли та втекла.

– Ага! Живе у своєму світі. Боюся, такими темпами, ми заміж її не збагримо.

– Не боїсь, подруго. На власні очі бачила, як Альвін до неї клини підбивав.

– Це той, котрий гу! – Нюра показала на біцепс та помацала свій трицепс.

Її співрозмовниця у відповідь ствердно закивала.

– От дуринда! Таких одразу до вівтаря тягнути треба.

– Так і я про те саме!

Старенькі продовжили розвивати тему, а відтепер сумна Елісбел бігла у бік ринку. Їй не вірилося, що ця непосида більше не прийде її відмовляти від мрії, здійснення якої шатенка так прагнула досягти.

– Еліс, куди ж ти? – відвернула дівчину тітонька Міліс, бабуся покійної Ріси.

Жінка стояла за прилавком з натягнутою усмішкою та червоними очима. Силі волі та витримці продавщиці можна було лише позаздрити, адже Марісоль була її єдиною сім'єю. Молодша, а пішла з цього світу раніше за саму стареньку.

– Та ось, манто хотіла купити?

– Так у мене є. Сьогодні якраз нова партія прийшла. Секундочку!

Бабуся повернулася до клієнтки м'яким місцем і почала діставати різні упаковки. За підсумками, вона дістала сім манто різних фасонів, різних за довжиною, наявністю чи відсутністю капюшона, але всі були червоного кольору.

– А є інші забарвлення?

– Еліс, але тобі так пасує червоний колір. І ці варіанти просто чудові! Тільки подивися, яке хутро всередині…

Тітонька Міліс продовжувала вмовляти, а дочка шерифа задумалася. З одного боку, вона не хотіла відмовляти бабусі приятельки, а з іншого – не горіла бажанням знову обзавестися прізвиськом «Червона Шапочка».

Коли вони тільки переїхали до Нествіла, мама купила їй червону накидку. Через те, що новий клімат був значно прохолоднішим, дівчинка натягувала червоний каптур аж до носа. Братам-задирам спало на думку це безглузде словосполучення, яке відразу облетіло все містечко. Кожен зустрічний вітав дівчинку саме Шапочкою, поки мала не виросла з накидки і не викинула, від гріха подалі.

– Давай я тобі знижку зроблю, га? Візьму лише один срібний.

А тітонька козирями ходить!

– Мені цю, – приречено показала на одне з довгих манто і дістала із гаманця один срібний.

Бабуся з подякою глянула на подругу її онуки, прийняла монету і віддала їй річ.

З осудом дивлячись на покупку, Еліс нахилила голову вправо, голосно видихнула і надягла манто.

– Ой, яка красуня – око не відірвати. Охвилюєш цього столичного слідчого.

– Якого слідчого? – напружилася дівчина.

– Столичного. Він сьогодні приїде.

– Тільки не кажіть, що приїжджає майстер Артрео.

Батько Шапочці нічого такого не казав. Та й брати теж. Ще сім'єю називаються! Зрадники вони, безсердечні негідники, крилорізи!

Знають же, як сильно вона захоплюється ним, як прагне його досягнень і не сказали про його прибуття?! А раптом це її шанс потрапити до Істрідської Академії, не чекаючи двадцятиріччя? Зовсім про неї не думають!

– Ну я їм влаштую!

– Обережніше, люба, – услід їй крикнула тітонька Міліс.

На всіх парах дівчина поспішала в ділянку, щоб висловити рідним усі свої "фі", не дослухавши стареньку:

– Але... Який ще майстер? Прибуде слідчий Бранов.

Коли розлютована дівчина увірвалася до відділу міліції, місцеві затримані шуганулися, притискаючись до стінки. З ким-ким, але з Шапкою вони знайомі. Кожен.