9.

Ледве довели ми до виходу Баліцького. Охоронець на брамі, налив ціле відро води, та дав нам. Попивши води, Стефану, на щастя стало легше. Ми йшли, на цей раз мовчки, до зупинки. День закінчився. Сонце почало сідати. Червоні промені гріло, смажело, мені обличче. Ми так само мовчки сіли в трамвай, та доїхали до центру. Довели до готелю. Нічого не змінилось. Він видохнув, втомлено, із червоними очима.

Стефан хрипло промовив:

-Вибачте, брати, мені стало погано. Це від того що я побачив на кладовище.-він слабо посміхнувся, та додав.- Останнє так було погано коли вчився. Під час розтину. Це сподіваюсь не вплине на нашу співпрацю?

Я посміхнувся та промовив:

-Ні звісно. Але про подальшу звісно не від мене залежить… Проте я гадаю що проблем не буде.

Він посміхнувся та відповів:

-Ну це добре…

На це брат Андрій видохнув та промовив:

-Відпочивайте Стефан, у нас завтра дуже складний день.

Він кивнув, та потис нам обом, по черзі, руку. Він зайшов в лаково-скляні двері. Я відчув, що я став його духівником. Принаймні спробую ним стати. Ми не поспішаючи розвернулись та пішли в сторону монастиря. А куди нам поспішати? Нам треба було обдумати все те що сталось із нами в цей день. Ми зайшли в двері монастиря в той момент, коли майже сіло сонце, проте вже почали спускатись сутінки. Тут постала рутина. Я її любив, та ненавидів її, одночасно.

Було пізно коли я запер двері. Я сів на ліжко, та загасив лампу, накрившись ковдрою, ліг, та майже миттєво заснув. Прокинувся, молитва, меса, та я готов вже йти. Все як завжди. Проте на виході, я чекав майже десять хвилин, поки з’явиться брат Андрій. Його сутана виглядала пом’ятою, та брудною. А сам він був( а може мені так здалось) дуже втомленим. Я аж рота відкрив від подиву. Він же підійшов, посміхнувся.

Покачавши головою, я промовив:

-Брат Андрій, я вважаю, як твій друг, випрати виш одяг. Звісно після того як закінчимо цю справу.

Все що він міг зробити, це кивнути. Ми вийшли, та пішли в сторону зупинки. Могли, що правда, і пішки піти, просто спізнювались. За дві зупинки ми були на місці. Пройшлись трохи, ось і готель. Відкрили двері. На це раз Стефан сидів вже в холе. Він читав газету. Він подивися на нас, посміхнувся, та кинувши газету в урну, підбіг до нас.

Баліцький посміхнувся та промовив:

-Ви сьогодні пізно. Мені довелось послати швейцара за газетою. Те що він приніс, читати не можна. Це отруює розум.

Усміхнувшись я відповів:

-Іноді так. Тому раджу тобі читати тобі книги. Хороші книги. Ти їх не будеш викидати.

Він посміхнувся. Трамваєм ми поїхали,щоб не втрачати час, до Личаковської,3. Проте ми обійшли будинок, та зайшли з заду в дворик. Нас прикривав сусідній будинок. Ми стали стежити за тим, як прислуга, часто, ходила туди-сюди. Ми дивились. Принаймні Баліцький та я. Але брат Андрій не витримав. Він затремтів, почервонів.

Молодий чоловік схилився до нас, та вже зло, промовив:

-Ну що панове, ми будемо діяти? Тут ми вже дві години. 

Стефан подивися на нього, видихнув, та спокійно відповів:

-Ти прав. Вже маємо йти. Будь спокійним, брат Андрій. Це тебе видає, а з цим нас чекає провал.

Я кивнув, та випалив:

-Так. А ще нам треба підкупити швейцара.Ми ж можемо це провалити, завдяки, твоєї нервозності.

Все що міг зробити брат Андрій, це кивнути, та зло відвернутись. Ми знову обійшли будинок, та просто зайшли в головний вхід. Біля стійки, стояв той самий швейцар, до якого ми і підійшли. Він подивився на нас, та не приховуючи, скривився. Кожен же з нас, просто посміхнувся. 

Підійшовши, ми ліктями схилились на стійку.

Стефан ще більше посміхнувся та промовив:

-Вітаю. Ми тут прийшли… Щоб трішки побачити квартиру. Це квартира Малевського.-Після цього він всунув йому в кишеню п'ятнадцять злотих. Чоловік посміхнувся, але Баліцький продовжив.-Ну і звісно нам треба подивитись кабінет коменданта. А на вечір, я гадаю…  Підвал. Звісно щоб там нікого не було.

Після цього він сунув йому ще п’ятнадцять злотих. На це швейцар посміхнувся, та промовив, із нотами вибачення в голосі:

-Добре, панове. Почнемо певно із квартири. Як раз зараз квартира пуста. Пан Міхал на роботі, а у прислуги перерва. Тому підемо через вхід прислуги. Але прошу, швидко. Коли комендант піде до дому, на вечерю, то ви потрапите до кабінету. Він навряд поверниться. А підвал буде саме найлегшим. Туди майже ніхто не ходить.

Швейцар акуратно провів нас по сходам для прислуги. Ось він, останній поверх, швейцар махав рукою, давав нам знак що йти можна. Він відкрив нам двері квартири Малевського. Ми пройшли. Вона мені здалась розкішною, бо я не бачив помешкання, заможних людей. Та ось кабінет, оббитий дубом, із книгами. Я звернув увагу що там були книги по окультизму. Часу поглиблюватись в це, не було. Звичайна квартира (в той час коли робітники жили в одній цілими сім’ями)для багатіїв. Нічого надзвичайного.

Швейцар почав, тихо, стукати в двері. Це був сигнал того щоб нам виходити. Наш час сплив. Ми швидко, пройшли через кухню, та вийшли через хід для прислуги. Спустились в низ, та на першому поверсі, почекали закінченню робочого дня, для коменданта. Той самий швейцар, провів нас др кабінету Міхала. Він відкрив двері своїм ключем.