4.

Ми мовчки засіли коло костелу спостерігаючи за монахами які охороняли вхід в катакомби. Всі мовчали, просто спостерігали, для шансу, пройти до входу. Здавалось що пройшло кілька годин, на справді ж пів години, прозвучав дзвін, і молодий монах поставив рушницю на запобіжник, і у нас з’явився шанс пройти до підвалу. Ним ми скористались. Швидко, не чутно підбігли до дверей, я схопився за ручку дверей, які опинились не замкнені.

Я повернувся до своїх супутників, та радісно їм усміхнувшись, відкрив двері, в які ми забігли та швидко зачинивши їх за собою. Стефан мляво, та голосно промовив:

-Я гадав що двері прийдеться ламати. Що ж Святі Отці, ведіть, це ваша парафія.

Я запалив газову лампу, та ми повели нашого нового приятеля, в перед до тупика, про який ще казав брат Каземеж. Коли вже в дійсності провели реконструкцію, вже на багато пізніше, то там можна було заблукати. Та ми пройшли пару поворотів, і уперлись в прохід який був закладений новою цеглою. Тунель був більше ширшим, а ніж я очікував, хоча і прорубаний в породі. Але там була досить не очікувана деталь. На правій частині стіни висіла табличка із білого мармура.

Це була шокуюча деталь. Це буда місце поховання Марії Баліцької. Стефан збліднув, та пішов в сторону надгробка, а не пам’ятної дошки, він торкнувся її, Він просто почав плакати, погладжуючи дошку. Ми з братом Андрієм не знали що саме сказати. Та і не треба було. 

Він обернувся до нас та зі злом запитав:

-Ви знали?

Я покачав головою та тихо відповів:

-Ні, пане Стефане, не знали. Мало того, ми прийшли сюди щоб знайти вашу сестру, та придати її землі. Та це… Для нас це… Певно такий самий шок як і для вас. Я гадаю це Бандурський.

Він також покивав, повернувся до надгробка, та просто почав ридати, це було і горе, і образа одночасно. Проте нас накрила суцільна тиша, яка давила на вуха, в цей момент посеред коридора, Стефана з одної сторони, та нами монахами з іншої. За мить тут постав образ Марії. Вона була молодша ніж я її пам’ятав. Вона була бліда, та худа. Стефан повернувся до неї із подивом.

-Не плач Стефане…

Він підняв очі, витер сльози та промовив:

-Я твій…

Та вона перебила його промовила: 

-Я знаю. Ти мій брат. Рідний. Але я не можу заспокоїтись… ти правий. Поховай мене поряд з батьками. Там мені буде краще. Мені тут не місце… Це не правильно!!!

Вона говорила і говорила. Навіть спробувала торкнутись брата, що вже розчулило її, бо рука пройшла крізь нього. Ми ж, з братом Андрієм, тільки і могли, що дивитись на цю трагічну сцену.

Я не витримав, та вже гучно, та сухо промовив: 

-А Каземеж? Він заспокоється?

Марія повернулась до нас, похмуро промовила:

-Я не знаю. Він помер?

Видохнув та сумно я промовив: 

-Так. Нещодавно. Ти не знаєш?

Марія сумно завила та гучно промовила:

-Ні, я не знала. То що тут твориться, прикувала мене до цього місця. Можливо, я більше знала, як би я заспокоїлась. Та я тут, я ніц не можу.

Вона зі злості стисла білими руками. Було видно як в очах засяяли чорно-білі вогні. Я кивнув та промовив: 

-Він привів нас сюди… Він теж не заспокоєний. 

-Я не знаю…- промовила вона.

Та не встигнула вона завершити, як подув вітер, вона знову завила. Здалось що саме вітер її відніс кудись у верх. Марія зникла. Тиша, яка була увесь час з нами, зникла. Постала старе та звичне ехо. Андрій повернувся до мене та запитав:

-Ти певний що ми не помилились?

Я здавалось що завмер, та не знав що відповісти на це. Чи взагалі щось, від того, що тут сталось. Постала пауза, яку було складно розірвати. та я взяв себе в руки. 

Я ковтнув ком який, як здавалось, заважав говорити, промовив:

-Я гадаю ми про це скоро дізнаємось. Підозрюю що якщо вона не може вийти звідти, то Казамеж не може зайти сюди. Тут щось не так. Це поки складно.- я подивився на Баліцького та додав.- Але я гадаю з першу нам варто її поховати поряд з батьками. А потім ми дізнаємось інші деталі. Як вважаєте?

Андрій кивнув. Я перевів погляд на Стефана. Він тихо. та сумно промовив:

-Так, брат Матеуш. Я не думав що таке можливо…

Я спробував посміхнутись та запитав:

-Таке, яке?

Він майже кричуще промовив:

-Привид моєї сестри, чорт заберай, от що. Добре… Поховати, але у вас є план як це зробити?

Я гмикнув та сухо відповів:

-Треба зробити запит Бандурському. Сказати, себто, я знаю, найближчий родич, та хочу поховати в грабовці поряд з батьками.

-А як не вийде?- грубо перебив він мене, та запитав це.

-Ну в цьому випадку є ми. Брати із його парафії так би мовити. Разом ми змусимо зробити як слід.

На це він тільки кивнув. Він був надто шокований, та надто повний горя, та від того що він дізнався. Вийшли ми так само як і зайшли. Саме в той час яе монахи-охоронці змінували один одгного. Як пізніше виявилось, ми пробули в підземеллях Львова шість годин. Сонце встало. Відійшли до Порохової вежі, в тіні дерев, почали обстукувати свої ряси від пилу. Взявши під руки нашого друга, ми відвели його до готелю, де він зупинився. Лишили там, гадаючи що ми його більше не побачимо, або, якщо побачимо то ще дуже, і дуже не скоро.