3.

Атляс- завжди притягував всіх до себе. Там завжди було зручно. І він не зачинявся (і напевно не зачиніться) ніколи. Це не тому що тут подавали смачно польські страви, навіть не тому що тут заходили переважно поляки, з яких власники, мали ті самі золоті піонcи. Ні. Бо атмосфера була приємна. Було затишно, як в дома, та тихо, де не можна було почути щось зайве. Хтось говорив що це кнайпа не варта уваги, були і ті що відносили Атляс, до рангу ресторану. Тут збирались молоді пари, та старі, а вбиральня, як завжди безкоштовна.

Тільки тепер я зрозумів, чому саме це місце обрав брат Андрій. В той дкеь я його сварив, у себе в середині, та останніми словами. За що я пізніше сповідався. Проте, я,Стефан Баліцький, та брат Андрій, сиділи в світлі керасинок, та пили каву, заїдаючи пляцьками, за що певно слід було сповідатись. Постала тиша, Стефан, поклав свій капелюх собі на коліна, та гордо дивився на всіх на вколо. 

Та тишу перервав брат Андрій, впевнено, до чого я не був готовий:

-Ну що пане Стефан, я, як пастир та монах, маю перервати цю тишу, та запитати у вас, чому дійсно ви стежили за нами?

Стефан із сумом видохнув та промовив :

-Я намагався пролізти до катакомб Львова. Бо знав що саме там вона загинула… Моя сестра, Марія.

Я відкашлявся та спробував щось вимовити, та Андрієвський перебив мене та із захватом промовив:

-Наскільки ми знаємо, Баліцька не мала родичів. А тут цілий брат з’явився. Не може бути!!!

Стефан завмер, а потім промовив, із меланхолією в голосі:

-Це не зовсім так. Я був завжди. Був, блудним сином, я на 20 років старший за Марію, мене направили вчитись в Італію, де і жив, бо відмовився повертатись. Як сказав батько, що відмовившись від повернення, відмовився від спадка. Я не сперечався. А потім він скоро і помер. Не пустила на похорон. Мати думала так само як він. Всі новини я дізнавався через гувернантку. Гроші на похорон, Марія, отримала через ту ж стару батькову працівницю.-він розсміявся, та додав.- Добре, що вона була вірна мені, а не батьку. Іронія Божа, як завжди.

Я відкашлявся та строго промовив:

-Прошу пане Стефан полишити свої Богохульства! Інакше… Нам прийдеться закінчити розмову.

Баліцький кивнув. А брат Андрій продовжив ставити питання:

-На скільки я знаю, то вас не було в житті Марії, після смерті батьків. Чому?

Стефан знову меланхолічно відповів:

-То не зовсім так. Я оформив, oвшор, що типу вона отримувала гроші, думала що від батьків, але від мене. А коли вона почала працювати, вийшла заміж, то життя зовсім інше, де мені місця точно не було. А про те що вона загинула, я дізнався тільки два дні тому, ось я приїхав, сиджу у Львові.

Я лише і міг що кивнути, а брат Андрій повторив мій жест, та піджавши губи промовив:

-Що ж, пане Стефан, я гадаю нам треба коротко переговорити з отцем Матеушем. Ви не проти?

Баліцький гордо кивнув, та мовчки, взяв свою каву та пересів за далекий столик, лишив нас сам один на один для короткої наради. Я повернувся до Андрія, та коротко, і ображено промовив:

-Я йому вірю. Це дуже складна історія. Я гадаю йому треба було комусь розповісти. Та й поховати треба вже бідну жінку… І мені здається що він не божевільний.

Брат Андрій могукнув, та відповів:

-Так, я гадаю так само, йому можна довіряти. Нам він допоможе, а ми йому, бо ця справа дуже складна. Тоді брат Каземир заспокоється…

Я підняв на нього очі, та перебив, жорстко промовив:

-Можливо заспокоється.- на що Андрій кивнув, та жестом запросив Баліцького назад.

Як би я тоді знав що помиляюсь, було би все по іншому. Він в своїй манері, повільно закрокував до нас, та так само не поспішаючи, сів за стіл. Вже я трішки посміхнувся, та хрипло промовив:

-Що ж пане Стефане, ми вирішили, що нам треба об’єднати свої сили.

Баліцький гордо посміхнувся та промовив:

-Що ж я радий. Якби ви відмовився, то мені певно, прийшлось повернутись до Італії. То який тепер у нас план?

Я гмикнув та тихо відповів:

-Єдине що можемо. В ночі, коли брати будуть змінюватись, то певно, заліземо в катакомби. Там ми знайдемо її рештки. Я гадаю це єдине що ми можемо зробити.

Я подивився на брата Андрія, який коротко кивнув, а потім подивися на Стефана, який кивнув. У нього не було іншого шансу. Єдине, без нас, дійсно, їхати до дому.

-То коли починаємо? - спокійно запитав брат Андрій.

Постала пауза, я знову гмикнув, та промовив впевнено:

-Сьогодні!

Ті двоє кивнули, а Стефан запитав:

-А де зустрічаємось?

-Тут, коло Атляс. На Площі Ринок. Не біля костелу Єзуїтів. Щоб не привлекати уваги. І пане Стефане… Одягніть щось чорне.

Він кивнув, потиснувши нам руки пішов своєю дорогою. Ми ж, з братом Андрієм, вже запізнювались до своїх монаших обов’язків. Проте добрались ми швидко, трамваєм, прийшли, було враження що ніхто не помітив що ми були відсутні. Певно, що брати вважали що ми були зайняті новою справою, справою церкви. Так це і було, хоча і на половину. Це була справа нашого брата.