Загадка підвалу Піллерів

1.

Зрештою, брат Каземеж Бжежинський, помер. Дивна обставина, як колись казали, що помер він не своєю смертю. Його знайшли лише через тиждень по смерті. За звичай його можна було зустріти у Львівській катедрі, в одній із її каплиць. Або вдома, ну або на консультації (куди його запрошували досить часто коли з’ясували що він здоровий), в лікарні із душевно хворими. Проте він зник. Ну на скільки це можливо, коли ти монах та маєш багато одповідальності, за когось чи за щось. Як і я власне. Мене звати брат Матеуш Бловацький, став францисканцем (був єзуїтом), бо місцева влада була не схильна до мого ордену.

Десь далеко в голові я мітив на помічника його преосвященства Владислава Бандурського. Проте справи із братами привели нас до приймальні Бжежинського, який пізніше став мені другом. А він став правою рукою його преосвященства. Мене це не ображало. Йому дозволили жити не в монастирі, та працювати в лікарні. І тут така людина зникає. З першу нам сказали взяти перерву, хто знає, можливо повернеться. Та він не повернувся. Ми звернулись до місцевої влади щоб відкрити двері. Нам дали дозвіл. І ось п’ять монахів набились в маленький коридор коло квартири.

Господарка будівлі занервувала та промовила:

-Святі отці, що вам треба? Тут не монастир…

Та я як завше, вийшов в перед, та промовив:

-Я отець Матеуш, ми до лікаря Бжежинського! - я підняв палець попереджаючи намагання пані мене перебити, та продовжив.- Його давно не було в монастирі. Всі хвилюються…

Господарка сплеснула руками та розгублено промовила:

-Всі разом?

Я кивнув, та промовив:

-Так всі разом. Мало того… Ми маємо дозвіл вскрити його помещкання…

Та тут господарка промовила, вже перебиваючи мене:

-Нащо? Якщо я маю дублікат ключів.

Із цими словами вона дістала із кишені в сукні зв’язку ключів. Я кивнув. Вона підійшла до дверей, та просто відкрила їх. Двері скрипнули, та тут коридор наповнився огидним, солодкуватим, яєчним, запахом смерті. Від якого, молодий брат, схопився за ніс, та вибіг геть х кам'яниці, де його і знудило. Господарка, прикрила рукою ніс та рот, та разом зі мною зайшла в середину квартири. Нам пристала жахлива картина: брат Каземеж сидів на обличчям схилився на стіл, на столі стояла баночка із чорнилами. Мій друг обличчям лежав на книзі. Сам він здавалось був в якихось цятках та подряпинах. На шиї, а особливо на ногах, звідки натекло багато крові.

Ні кров’ю вже не пахло. Пахло саме гнилим м’ясом. Смертю та сечою, страхом який нікуди не пішов за тиждень, бо окрім Каземежа тут нікого не було. Жіночка не витримала вибігла геть, та кричала із всіх сил що мала. Я мав бути сміливім до кінця, поряд із моїм другом. Я підійшов ближче, та обережно витяг книгу із під його обличчя. Це був його щоденник. Я закрив його, та перекрутив резинкою, для надійності, що тут малась, та сховав за пазуху. Ох, мій старий друг, та брат у Христі, що з тобою зробила смерть. Обличчя жовто-зелене-блакитне, очі набряклі, рот напів відкритий. Сльози самі по собі потекли у мене з очей.

Я швидко зняв ковдру з ліжка та накрив труп. Повільно обернувся та вийшов з квартири. Та підійшов до братів. Я видохнув, та промовив:

-Моліться брати, Каземеж мертвий!

Ми довго чекали поки приїде машина, щоб забрати його. Його виносили, він був накритий сірою брудною ковдрою. Жахливий перехід в інший світ. Ми, з братами, досить швидко повернулись до монастиря, в той час коли брати пішли молитись в каплицю, я замкнувся в келії, та сам собі звернувся до Бога. Тоді я вважав, його смерть, а особливо така, не справедливою. Сльози самі по собі, лились з очей, я ридав безшумно.

Та тут із за пазухи, випав щоденник брата Каземежа, і я якось раптово перестав плакати. Я взяв його, та поклав у шухлядку столу, до часу поки можна було розбирати його справи. Та нас чекав ще похорон. Тіло привезли до монастиря на третій день, але вже у цинковій труні, голим, що всіх дуже здивувало. 

-“Голим прийшов у цей світ, голим піде, у прах обернеться.” - подумав я подивишись на нього.

Він був увесь жовто-блакитним, обличчя майже  невпізнанне, із за тих процесів що відбувались в його тілі. Труну занесли до підвалу, де старші за віком брати, помили та вдягли в чисте монаший одяг. Архієпископ Владислав Бандурський запросив найкращого гримерника у Львові, та дуже коштовну труну із червоного дерева, куди вклали цинкову разом з тілом, щоб зберегти як найдовше. Брати, купою, винесли його з монастирю, та понесли його на плечах до Львівської катедри, де він так часто молився. Брати попрощались, а архієпископ Бандурський запечатав труну. Траурна машина відвезла тіло на Личаковське кладовище. 

Тяжка плита закрила вхід до грабовця для монахів назавжди. Чому такий вибір? По-перше, тому що Каземеж Бжежинський, не мав свого у Львові. По-друге, він хоча і був лікарем за освітою, але він також був бідним монахом, який мав спочивати разом з братами. Не як не звичайній ямі, ні, в склепі. Коли я говорив про це з його преосвященством Владиславом, з чим він був абсолютно згідний. Настав вечір, ми з братами опинились в монастирі, слухав як дзвін віддзвоне по ньому траурний дзвін. Я знову зачинився сам на сам в напівтемній келії. Газова лампа освітлювала кімнату погано, лише стіл, та Святе Письмо на ньому. 

Я не хотів читати Святу книгу, а лише щоденник, який можливо, єдине що лишилось від мого друга. Я відкрив шухляду столу, та подивився на той записник, що відбиваючи тінь навкруги, здаючи більшим. Я облизнув сухі, та схопив перші сторінки, зрозумів що це останні події його життя та не всі. Та раптом кімната наповнилась гидотним запахом розкладання. Обернувши голову, в кутку кімнати стояв Кажемеж. Із підв’язаною щелепою, щоб не відкривався рот. Здавалось він посміхнувся та кутами рота промовив: