4.

Не має слів, щоб передати здивування Антона Шимановського нічним маренням його племінника. Його розбудив крик Івана, але зайшовши до нього в кімнату, загорнутий в шовковий халат, побачив племінника на підлозі. Він дихав тяжко, спітнілий, дивився кудись в куток кімнати. Антоній видохнув та промовив :

- Що сталось, рідний? 
Іван подивився на дядька, плямкнув губами, та хрипло промовив :
- Мертвий... мертвий ізвізник... там, подивись!
Антон подивився куди йому вказував хлопець, та там нікого не побачив. Він замислився. Нічні жахіття стали для Івана звичайною подією, з того часу як закінчилась війна. Чоловік розумів що це є нормою, для людини що пережила це. Вбивати важко, що важче бачити як вмирають твої друзі. Одним із таких випадків стала смерть Францішка Вишневецький. Він загинув як воїн, у бою, разом зі своїм конем. Проте його так і не поховали. Іван та Францішек були друзями, разом зростали, разом ходили на бали до шляхетного маєтоку Андрухович, разом воювали.
Був у Івана ще один друг Яцлав Калинський. Він теж був шляхетного роду, мав хоч і невеликі, але статки, які він прогулював граючи в карти, та на молодих продажних жінок. Йому було не цікаво проводити час у шляхетному колі друзів, а більше, тільки напевно пити дешевому шинку, де продавали свіжу самогонку, а не смачне італійське вино. Проте в заслані стало із ним тільки гірше, що і грошей в нього майже і не лишилось, тому і приходилось жити в солдатському бараку, де окрім москалів ніхто не жив.
Він схуд, шовкова сорочка перетворилась на шмату, а про ванну можна було і не мріяти, тому одним словом, шляхтич став схожим на волоцюгу. Тому Іван проводив все більше часу сам, пив вино із меланхолічним настроєм, майже не звертаючи уваги на інших. Це дуже засмучувало Антона. Треба було щось із цим робити , здавалось що виходу не було, єдине що приносило радість, був великий маєток, який будував. Була надія, що там будуть маленькі ніжки його нащадків.
 Чоловік залишивши племінника самого, пройшов до себе, та закурив, він затягнувся, випустивши хмару диму, та дивився на те що на горизонті починався світанок. По волі Антон заснув. Він не помітив , цього, як і того що за вікном за ним спостерігав гарно вдягнений чоловік, він дивився на нього уважно, посміхаючись гострими як лезо зубами. Він провів брудними від крові пальцями по склу.
- Нічого... Я буду поряд! І тоді... і нині...- Промовив тихо він.
А за мить він злетів на схід сонця, перетворившись на великого летучого щура, пролетів над Дніпром, та приземлившись коло входу в новий колектор за містом, сховавшись від променів в його сирому середовищі.
А Ветвицький тим часом сидів в прийомного анатома чекаючи на висновки. Це була практика польського вченого анатома (бо помічник губернатора не довіряв російським) Кароля Полянського. Тіло доставили швидко, солдати його роздягли, та помили, підготувавши до розтину. Чоловіки пригнічено дивились як анатом дістає свої інструменти. Він похмуро подивився на них та промовив :
- Що стали? Виходьте... бо як лишитеся, це вас шокує. А мені ще вас до тями прийдеться приводити. 
Солдати набожно перехрестившись, штовхаючи один одного вийшли з секційної зали. Анатом швидко зробив Y образний розріз на грудях трупа, зазначивши про себе що не було навіть краплі крові, яка б впала на мощену кахлем підлогу. Вскрив череп, оглянув мозок, та м'язи шиї. Працював він швидко, за пів години часу, він процедуру закінчив. Помивши руки, анатом вийшов у приймальню, де його чекав Ветвицький.
- Пан закінчив? - Нетерпляче запитав помічник губернатора.
Анатом видохнув, та строго промовив :
- Його було знекровлено. В тілі не має ні краплі крові... Кров вилили через дві великі рани на шиї. Помер від травми шиї... Зламана!
Ветвицький замислився, а потім тихо промовив :
- Дякую пане Полянський... Я дуже вам вдячний...
-Коли родичі заберуть тіло померлого ? - Запитав Кароль.
- Я гадаю сьогодні...- Задумливо промовив Ветвицький.
Та тихо потиснувши рук, вийшов із приймальні. Дивні обставини зникнення одного чоловіка, та смерти іншого. Вийшовши із будівлі, чоловік потрапив в ранішні сутінки, де птахи співали, а травень поволі переходив в червень. Та тут він почув іржання коня, розвернувся, постала повна тиша, і десь на пагорбі, за містом він роздивився вершника в білій сорочці, та верхи на чорному як ніч коні. 
Звуки на вкруги повернулися, Ветвицький зажмурився, вершник, та кінь зникли, так ніби то йому тільки наснилось. Він розсміявся, та пішов в сторону свого маєтку, розмірковуючи над всім що із ними сталось за останню добу.