2.

Далеко зайду якщо розкажу вам все що знаю. Але я не можу не розказати. Це більше мене. Почну як завжди з початку, можливо  тоді будуть ясніші мої мотиви. Власне я ніколи не розповідала цю історію. Гадаю що якщо напишу, її буде легше. Все почалося в ті далекі часи коли я навчалась в школі(беручі до уваги те що останній рік був для мене найскладнішим), а життя здавалося безтурботним, минали дні, місяці, та роки, поки я навчалась.

Віддали мене навчатися, батьки, які не мали грошей на навчання. Проте мали дворяни, які виділяли гроші, для трьох учениць, на рік, із сільських дівчат. Містяни могли забезпечити себе всім. Місто розвивалося швидко, але за стінами Маріїнської гімназії, я це не відчувала. Як казала директорка, пані Олександра Рандавська, що навчалась я добре, однак, бальна справа виходила у мене найкраще.

Але за хорошим навчанням, ми мали ще і тих, хто вважав себе вищим за інших, і не підкорювався правилам. Найгіршою (за моїм судженням) була Галина Андреєва. Вона була не з тих людей які звикли робити все своїми руками чи головою, а лише те що отримала у спадок. Галина була дворянкою, з Одеського повіту. Там завжди бракувало освіти, тому її батьки, просунули, так би мовити, її саме в цю школу, де вона мала отримати хоча б якусь освіту.

Була досить тепла весна, як для цієї пори року, печі, яки використовували для опалення школи, давно остигли, а тепло лишалося в приміщенні ще до перших морозів. Старші дівчата (а до них відносилась і я) любили гуляти темними вулицями міста. Де які з нас могли, таємно, пробратися на бали, в Англійський клуб. На цей раз це була звичайна прогулянка, перед початком дивних подій.

Ми в черговий раз втікли із пансіону, через маленьке вікно, яке ніколи не було зачинене, по одній вилазили із будівлі, що нам замінювала дім. Кожна з нас мали свою мету, вилазили, як то кажуть у світ. Остання вилазила Андреєва. Гордо, з високо піднятою головою, так ніби вона була нашим лідером, та надавала нам приклад. Проте в даному випадку, ніхто із нею не спілкувався.
Прогулянка була коротка, але насичена.

Коли ми дійшли до Англійського клубу, старша з нас, Софія, тихо промовила :

- Можливо варто зайти в середину, дівчата?

Постала тиша. Більшість з тих хто був поряд, збентежило це питання. Проте сама Софія, та Андреєва, неодноразово були на балах, виходячи так само таємно. Софія озирнулась по обох сторонах, та стисла плечима. Ми повернули та пішли в іншу сторону, пробігла повз будинок губернатора, через польський квартал, та Католицький костел, дійшли до нового парк, старого козака Глоби. Дівчата розбіглись в усі боки, запашною травою, та повз новими молодими деревами, які надавали дуже свіже повітря. Де не, переважно посеред парку, можна було побачити молоді дубки, які здавалось ще не дуже прокинулись від зимового сну.

Я усамітнилась, присівши біля старого дубу, дивлячись як дівчата бігали темним парком. Час йшов, проте для мене він летів. Мої думки полетіли, кудись далеко, в гору, звідки птахи почали повертатися з теплих країв. Не встигла озирнутися, як дівчата почали збиватися в купку, та махати мені руками, давала знак того що вже час йти. Повертались ми так само як і прийшли. Можна було зустріти поодиноку карету, яка поволі повзла повз нас. Ось пройшли будинок губернатора. На тій стороні ми побачили двох дорого вдягнутих панів, які йшли по іншій стороні тротуару.

Дівчата зареготали, засміялись, збились в тісну купу. А Софія штовхнула мене ліктем, та промовила :

- Дивись який гарний чоловік... той що закутаний в шинель.... Правда?

Я підняла погляд на нього, здалося зустрівшись з ним поглядом, посміхнувшись, я відповіла :

- Я гадаю що такий на мене і не подивиться...

Дівчина здивовано підняла свої брови, та з посмішкою запитала :

- Чому ти так думаєш?

- Дивись, він із панів, заможний, шляхетний... А я бідна селянка, на освіту якої, виділяє країна...

Трішки відстав від нас йшла Галина. Вона гордо підняв голову, крокувала, пливла по тій бруківці. Це було так ніби нас (звичайних) дівчат не було поряд. Так само видко ми опинились коло відчиненого вікна. Залізли всі, одна за одною, в маленьке дерев'яне вікно. Дійшла черга і до Галини.

 Та раптово мені здався шепіт, голосний, пронизливий, який промовив :

  -"Галина.... Я знаю як тебе звати.... О, так... І ми з тобою ще поговоримо..."

Я обернулась на Галину, а вона на одну мить повернула голову кудись в ніч. Я тихо, та злякано запитала :

- Галино, що це було?

Вона підняла на мене погляд та зло відповіла:

- Я не знаю... А краще закрий рота, та йди до себе...

Я стиснула плечима, та намагаючись тихо крокувати по скрипучій підлозі, пішла в сторону покоїв для відпочинку. Та ніч була для мене дуже важкою. Мені здавалось що я чула чоловічий голос, який здавалось, мене зваблював. Просив запросити, поцілувати. Я пошипки, собі під ніс, казала тільки одну тезу :

- Ні... так не правильно! Тебе не має... просто не існує! 

На наступний день Галина була якась задумлива, та ще більше відлюдкувата, а ніж за звичай. Було враження, що вона спить на ходу. Обличчя стало настільки блідим, що можна було подумати, що дівчина хвора. Коли до неї звертались, вона підіймала очі (колись карі, а нині вицвіли) та сонно питала :
- Що? А... це ти? Не заважай я думаю!

На це можна було лише стиснути плечима. Хоча найперший дзвіночок, який мене дуже занепокоїв, стався вже того вечора. Дівчата поснули, коли за вікном погасили вуличні ліхтарі, я лежала без сну. Місяць світив у вікно, та ще сильніше, коли загасили вуличне світло, блакитне світло газу. Я дивилась на зорі, які я бачила через вікно, лежачі на ліжку. Я згадала того молодого чоловіка якого ми з дівчатами зустріли на вулиці, та стало так приємно на душі, що передати того відчуття я не можу. На одну мить мені здалися слова Софії такими логічними, що той пан в решті - решт може звернути на мене увагу.