1.

Кілька слів...

Якщо пройти історичним центром Дніпра можна зустріти багато визначних місць, які з часом, майже втратили свій первинний вигляд. Пройтись проспектом Яворницького з гори , повернути трохи вбік, проходить сучасний Історичний музей, пройтись старим кладовищем де поховані полеглі воїни минулих війн, пройти сквером, та вийти до першого храму в місті, де збереглась верства, або кам'яна міля. Кажуть що руська цариця Катерина друга, кинула золоті рублі у фундамент церкви, коли мандрувала взимку до Криму. І як каже легенда, з цього почалась історія міста. Проте нас цікавить сьогодні саме Історичний музей, з його таємницями, якими нині не багато хто цікавиться.

Будівля в якому розташований музей, колись давно належала Олександру Полю, де зберігалась перша в місті колекція старожитностей. Цей будинок видатний дворянин передав Дмитру Яворницькому, вченому історику та археологу. До речі за заповітом вченого, його поховали коло музею, якому він віддав все життя. Можна багато навести різних легенд : про загадкове зникнення бронзової скульптури цариці Катерини, про мумію яку виставляють в музеї час від часу на огляд публіки, а залами вночі бродить її неупокоєна душа, та й про карету прислуги цариці, що лишилась в місті. Про це допитливий читач, може прочитати в мережі , або запитати у працівників музею.

Згадаю тут лише два експонати, що можна знайти в музеї, якщо знати де шукати. Перший, цінний предмет, коштовний, вкрадений совецькою владаю, який до того знаходився в костелі св. Йосипа у Дніпрі. Нині це проспект Яворницького 91. Це золота чаша для Святого Причастя, яка виставлена в одному із залів музею, поряд із фотографією костелу. Другий, не примітний, який зберігається у фондах музею, паперовий документ, завірений Першою нотаріальною конторою міста, із сургучними печатками. Це був заповіт Андрія Понятовського 1865 року.

Із цими предметами пов'язана наша розповідь, історією Маріїнської гімназії, покладана заповітом. Розповідь про непросту долю двох закоханих, бідної сільської дівчини Катерини Андреєвої, та колишнього бранця, польського дворянина Івана Шимановського, які опинилися у вирі містичних, та незрозумілих подій, що коїлися із ними, та навколо. Йшов 1872 рік...

 Йшов 1872 рік, а Іван все ще був в клятій Російській Імперії, а не в Польщі, вигляд которої, почав по трохи зникати з його пам'яті. Він як і його знайомі, дуже любив колишню свою країну, про яку тільки чув від своїх рідних, але не мав. Була знищена, розірвана, розділена. Все що він міг, це прийняти свою долю, та взяти участь в Січневім Повстанні. За що його було заслано спочатку до Сибіру, а далі пішки, на санях, та й верхи, він із іншими поляками дійшли до Катеринослава, де їм дозволили лишитись. Він це пережив, тоді ще підлітком, як, він не міг зрозуміти досі.

І ось він, втомлений, їхав у чужій кареті, яку винайняв, із Німецької слобідки, до Польського поселення. Розмірений цокіт копит, поволі заколихував чоловіка, а думки його відносили до минулих боїв, які йому довелось пережити. Свіже повітря, йому нагадувало, те повітря, змішане з димом та запахом мертвих тіл. Його почало нудити, він чітко відчув це, так гостро, що навіть почув постріли російських гармат.

А за цим почув, як в останнє кричав його командир, славний пан Кастусь Калиновський :

- "No dalej, bracia, czas isc na smierc! O wolna Polske! Pokonaj moskaliaj!"

Іван на мить закрив очі, та потрапив на поле битви, де ті, росіяни, штиками добивали поранених кавалеристів, а його під руку підтримував дядько Антоній. Він видохнув, хід карети уповільнився, та зрештою вона зупинилась. Візник постукав (та з білоруським акцентом) в дверцята, і хрипло промовив:

- Ми на місці, то єсть Англійський клуб, господін хороший.... З вас три копійки...

Чоловік вийшов з карети, протягнув візнику мідяки, і відпустив його. Подивився на пусту, погано освітлену дорогу, мощеною бруківкою. Подув вітерець, чоловік видохнув, та закутавшись сильніше в шинель, піднявшись на ґанок клубу. Двері були відчинені, звідки лилось світло, підсилене кришталевими люстрами. Гучна музика, яка перегукувалась із голосами людей.

Пройшовши в середину, він побачив поляків які гуртом сиділи, перешіптувались один з одним, декламуючи вірші Міцкевича. Поряд за столом сиділи німці, які кричали один на одного,грали в покер. Головним за столом (звісно він був росіянин, слухав, щоб чоловіки не підбурювали один одного до бунту) був круп'є, в накрохмаленій сорочці. Були тут і російські офіцери, які пили горілку, самогонку, яку виготовляли місцеві селяни, спеціально для них.

Були тут і жінки, але окрім росіян, з ними не хто мати справи не хотів, аби не забруднитись. Вони відверто фліртували, награно сміялись, та багато пили, переважно молоде вино, бо на дороге шампанське грошей не мали. Іван видихнув, пройшов повз всіх, головним залом, замовивши собі порцію червоного вина, та так само тихо, присів коло своїх. Він пив вино, хмеліючи поступово, слухав розмови ліберально налаштованих друзів.

Так і минув вечір, де на час він забув, про жахіття програної війни. Іван не помітив як заснув. Здалося що пройшла мить, та його хтось штовхнув. Чоловік смикнувся, та прокинувся. Перед ним стояв, його дядько Антоній, з довгим волоссям, підв'язаним шовковою стрічкою.

- Спиш, племіннику? І знову вино? Воно погубило твого батька, дуже він любив цю справу... Червоне вино, та продажні жінки!

Обличчя спихнуло, та Іван різко промовив, із металевими нотками в голосі :

- Якщо ви, дядько, будите так зі мною говорити при всіх, мені доведеться викликати вас на дуель.

На це Антоній розреготався та досить жваво відповів :

- Ти Іване, погано стріляєш із пістолета, гадаю не вцілиш...

На це Іван сам розсміявся, та вже м'яко відповів :

- Я гарно фехтую, дядько, ви мене і навчили !

Чоловіки обійнялись, та потисли один одному руки, сміючись. Антоній обернувся, та тихо проговорив :