Кінець чекає на всіх.

Власне,я знаходився в підземеллі, дивився на старого монаха. Його насмішливе обличчя мерця мало кам'яні риси. Я не міг сказати ні слова, так само я не міг поворухнутися, відчуваючи як щури поволі гризли мені ноги та як кров стікає кудись донизу. Їх було не просто багато, а нескінченно багато. Проте я міг думати. І знову ж, врятували мене молитви. Я молився подумки і раптово ця істота зникла. 
Я зробив гасову лампу яскравіше, та все одно не міг роздивитися далі витягнутої руки. Як уві сні, я нирнув у провалля в стіні, в саму зграю щурів, що заповнювала увесь простір, саме там, де мала бути підлога.
Я зробив декілька кроків, як почув жіночий крик. Швидко розвернувся і закрокував вузьким коридором в сторону виходу. І в світлі лампи, спочатку роздивився жіночу фігуру, а потім і жінку, в якій я впізнав Марію Баліцьку. 
Вона була заплакана, а щока була подряпана до крові. Волосся, колись чорне як смола, стало сивим. Мої брови поповзли догори від подиву. І я хрипло запитав:
- Що ти, заради Бога, тут робиш?
Вона шмигнула носом та тихо відповіла:
- Каземеж... Я просто пішла за тобою... Я йшла з лікарні, і в світлі ліхтарів впізнала тебе... Просто пішла... Що тут робиться? Чому тут так багато щурів? Хто це був, у рясі монаха?
- Марія, немає часу тобі пояснювати, давай я тебе виведу звідси на вихід...
Із цими словами я схопив її за лікоть та потягнув в сторону виходу. Вона не сильно сперечалася, просто йшла та схлипувала час від часу.
Підійшовши до дверей, я посмикав, але вони були замкнені. Постукав,але марно, я штовхнув їх, намагаючись вибити. Це не мало ніякого сенсу. Я подивився на Марію та з сумом промовив:
- Напевно, це сам Бог так хоче... Тобі треба піти зі мною в те провалля в стіні... Бачила?
Вона змучено подивилася на мене та ніжно промовила:
- Добре, я зроблю все що ти хочеш... І піду за тобою куди скажеш...
Це була моя помилка. Одна з багатьох, але найзначуща, яка стала каменем у мене на шиї. І ось ми, майже, тримаючись за руки, йшли підземеллям. Від світла камінь на стінах, здавалося, був різнокольоровим. Йшли, долаючи тисячі щурів, які перешкоджали нам.
Марія ледве йшла, але спираючись на мене, вона долала шлях, який мені був тяжким не менше, а ніж їй. Та от глухий кут, я покрутив головою навкруги, а моя супутниця злякано запитала:
- Що це? Далі немає проходу?
Я видихнув та відповів:
-Я не знаю, правда...
І ось перед нами знову постав старий монах. З'явився перед нами білий як сніг, із сивим волоссям. Він знову розреготався та, сухим як пергамент голосом, промовив:
- Ось і ви знову... Ви прийшли до мене... Як колись ті монахи, які не послухали голосу свого Бога, вони прийшли... І віддали добровільно мені свої душі... Як це зробите ви сьогодні...
Та не встиг я і слова вимовити, як Баліцька висмикнула руку із моєї руки та прокричала щосили:
- Цього не буде, мерзенна пекельна пика!!!
Вона вихопила лампу у мене з рукта що є сили кинула її в демона. Лампа попала в стіну, розбилася та зайнялася разом із щурами, що були у нас під ногами, і вони запищали. Зайнявся і монах, але він розреготався, охоплений повністю полум'ям, він підняв руку та махнув нею. Баліцька піднялася в повітріта близько підлетіла до нього. Він схопив її за горло і вона загорілась, та так закричала, що не можна передати словами. Демон пахнув вогнем, мене відкинуло до стіни, де я вдарився головою і знепритомнів.

"Аліса робить крок до Задзеркалля, де вона бачить велику шахову дошку...".
Льюїс Керрол

Прокинувся я вже у монастирі. До мене завітали всі брати-монахи яких я знав. Вони лікували мої рани та опіки, які нехотілизагоюватися. Завітав до мене і мій друг та колега - отець Матеуш. Він посміхнувся і (до чого я так звик) відкашлявся. В той день ми багато молилися. Серед тих, хто до мене завітали був і єпископ Владислав Бандурський.За те, що я сам поперся в підземелля і в провалля, отримав велику догану. Проте згодом, він пом'якшав та навіть благословив. 
Брат, який охороняв двері підземелля, на жаль, загинув тієї ночі, разом із Марією Баліцькою. Тіло бідолашної так і не знайшли серед попелу та трупів щурів. А що то був за демон чи, можливо, це був сам диявол, хто знає. Ну, власне, варто сказати, що він більше нікого не турбував, як і щури.
Я мав великі опіки,опік половини обличчя, шрам від якого незагоївся досі. Я служив в Конгрегації віри, служив Месу, але робив це якось механічно, безрадісно. 
Ще за деякий час, я перебрався до старої кам'яниці, де мав квартиру. Де, до слова, зараз це і пишу. Я знаю, що можливо, це 
в останнє в моєму житті. Дві години до ранку. Трішки протягнути, може Бог буде милосердним. А може ні. Якщо виживу, то я свою сповідь знищу. 
Відчуваю як щури труться, своїми м'якими тілами, об мої ноги, кусаючи мої п'яти. Я також чую як пекельний вогонь пече моє обличчя, у якому згоріла Марія Баліцька. Знаю, що він може спалити мене, але душу мою, він не знищить ніколи.