4.

А тепер, напевно, треба вам розповісти як я прийняв Вічні Обіти. На моєму шляху постав мій друг, Матеуш, який не давав мені проходу.Він був поряд, як брат допомагав, рятував. Ми могли багато годин розмовляти. Я не дуже зрозумів як, але я сповідався йому.Наші розмови зайшли і за віру. Так я почав роздумувати про послушництво. 
Я таки став послушником. Єпископ Бандурський, як пізніше він мені зізнався, був дуже здивований. За два місяці після справи у готелі "Жорж", я для себе вирішив, що прийму Вічні Обіти.
Проте була і спокуса, і тільки сам Бог міг це допустити, щоб випробувати мене на міцність. Як дізнався, Марія Баліцька почала шукати мене. Мотивації її я не зрозумів, але факт.Вона почала слідкувати за мною, ще від того часу, як отець Матеуш допоміг мені. Вона почала шукати зустрічі зі мною. Спочатку вона шукала мене в моїй квартирі, яка стояла пустою саме з тієї зимової ночі, коли я напивсяі зачинив її на ключ. Проте я нікому несказав куди подівся, ані консьєржці, ані домоправу. Нікому. Не знайшовши мене в будинку (хоча і платив за квартиру я регулярно), вона шукала мене по всіх лікарнях Львова, запитала всіх лікарів яких знала.Потім морги, не було такого трупа, безхатька, марно. Я ж вчився та сумлінно виконував свій послух.
Приблизно за місяць до прийняття Вічних Обітів, вона з'явилася в монастирі. Я розбирав незліченні архіви. До мене зайшов молодий монах, брат Андрій. Це був хороший брат, який не мав зовнішніх вад, так само, як і вад духовних. Я почув стукіт в двері, вони відчинилисяі Андрій залетів в бібліотеку, швидко промовивши:
- Казимире... Тут до тебе прийшли!
Я подивився на нього, він був червоний та збентежений. В свою чергу я, здивовано піднявши брови догори, запитав:
- До мене прийшли? Андрію, ти щось плутаєш... У мене нікого немає...
Я розгублено подивився на хлопця. А він в свою чергу посміхнувся мені:
- Це жінка, Казимире... І каже що знає тебе. Запросити її сюди, чи ти вийдеш до неї?
- Запроси сюди!-сердце моє забилося швидше, а за мить, впало кудись до низу.
Андрій швидко вийшов, а я встав зі свого місцята відкашлявся,став спиною до дверей, задихавши швидко. Двері знову відчинилися і на порозі постала Марія Баліцька, а за нею Андрій, який від сорому, здавалося, став меншого зросту. Я повернувся та подивився на них, переводячи погляд з Марії на Андрія. Я видихнув та промовив:
- Дякую, брате, залиши нас на одинці. Будь за дверима.
Я знову подивився на Андрія, вираз якого говорив про те, що хлопець не знавщо йому робити. Я знову видихнув:
- Все добре, тут нічого такого не буде. Не бійся... Тим паче, пані Марія друг церкви. Вона допомогла, і не раз, тому ми можемо їй довіряти.
Андрій кивнув мені, подивившись на Марію з недовірою, та швидко вийшов геть. Я підняв очі на Марію. А вона подивилась на мене, в повітрі постала цілковита тиша, я міг почути як бурульки тануть за вікном. В цій тиші можно було почути як стукає моє серце. Я уважно подивився на неї, роздивившись маленькі зморшки під очима та заплакані очі. Я видихнув, розтулив рота, щоб проговорити до неї, але вона тихо випалила мені:
- Казимире... Я так довго тебе шукала... Довгі місяці. А ти увесь час був тут. Я так хвилювалася...
Я опустив погляд до низу та подивився на її ліву руку. Золота,подвійна обручка була на її руці.
- Ти заміжня?-зло промовив я.
- Так Казимире... Але це для мене нічого не значить... Хочеш я його кину? Хочеш? Ми переїдемо... Тобі більше не треба бути тут. Тепер я головний лікар. Я влаштую тебе назад. Ти будеш працювати як колись...
Я зробив крок назад. На її очах з'явилися сльози. Вони великими кулями покотилися по обличчю, а я промовив:
- Ти здала мене... Я лежав в лікарні десять років. Десять довгих років... Я їх вже не поверну.
- Я гадала що так буде краще...- вона почала плакати сильніше,підходячи ближче.- Я кохала тебе... І кохаю зараз. Я зробила це щоб вилікувати тебе. Я помилялася... Казимире, любий, я кохаю тебе...Пробач мене... Прошу.
- Ти помилялася... Ти все одно втратила мене... Я маю зобов'язання перед Богом та єпископом Бандурським...
- Любий... Я говорила з єпископом... Він сказав, що твоя допомога неоціненна... І якщо ти захочеш, то можеш йти. До того ж, як він сказав, ти ще не прийняв Одвічних Обітів, а отже ти поки що і не монах. Ти ж підеш зі мною, Казимире?
Я не помітив, як вона підійшла майже в притул та двома руками торкнулася мого обличчя. Я смикнувся. Та на одну мить, я відчув її запах, парфуми вдарили мені в ніс квітковим букетом. Та я відштовхнув її. Багато хто осуджуватиме мене за те що я зробив. Та я її штовхнув так, що вона впала з гуркотом. Відчинилися двері та в бібліотеку забіг переляканий Андрій. Баліцька підвелась з підлогита промовила:
- Я кохаю тебе, Казимире...
Та ридаючи вибігла з кімнати. Тяжко дихаючи, я подивився на зляканого монаха та промовив:
- Все добре, брате... А якщо вона захоче мене провідати, не пускай її. Домовилися?
Він змучено посміхнувся та кивнув. Але вона не перестала слідкувати за мною. І це не останній раз коли я бачив її. Проте я відкриюся,як кажуть, під кінець.
На кінець місяця, врешті-решт, я прийняв Вічні Обіти. В той день я мав ще одну зустріч, останню. Надвечір, двері знову раптово відчинилися. Я смикнувся, думаючи що це знову Баліцька, та навпроти мене постав гладкий чоловік середнього віку, вдягнений в дорогий костюм. Нічого не кажучи, він помандрував через всю бібліотеку, схопив різьблений стілець та потяг його ближче до мого столу.
Моєму здивуванню не було кінця, я нічого не кажучи продовжував спостерігати за цим чоловіком, за тим, що він буде робити далі. Поставивши стілець навпроти мого столу, він так само тяжко дихаючи, пройшов через усе приміщення, зачинив двері, повернувся та тяжко сів на стілець, намагаючись привести дихання в норму. Я посміхнувся та спокійно промовив, навіть дуже ніжно:
- Добрий вечір, чим я можу вам допомогти, пане?
Чоловік відкашлявся та промовив, із ноткою гордині в голосі:
- Добрий вечір,отче, я...
- Я ще не священник, пане... Поки я простий послушник... - перебив я його.
- Єпископ Бандурський пообіцяв що це буде професіонал, бо це стосується мого сина. А ця справа дуже важлива для мене... - він подивився на мене дуже прицільно. А я, в свою чергу, так само спокійно промовив:
- Я не священник,звичайний послушник в монастирі, але я професіонал. І не один рік працюю з церквою та єпископом зокрема.До того, я ще і лікар за фахом, тому, гадаю, що ви потрапили до того кого треба.
Чоловік посміхнувся, знову відкашлявсята промовив: